Оля Лях - Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях

- Певно головою сильно вдарилась… - прошепотіла вона, та коли знову повернулась – закричала від образу привида, що пройшов крізь неї. Її налякала його голова, що була повернута піл неприроднім кутом. Вона насилу привідкрила одне око, помічаючи на підлозі кілька джерел світла довкола себе.

Кора наважилась підняти голову і подивитись в очі своєму страху.

Довкола неї, з’являючись і зникаючи, кружляли привиди. У всіх були зламані шиї. Їх ставало все більше. Вони оточували дівчину, підбираючись ближче. І, коли одна з безтілесних фігур наблизилась до Кори, скрегочучи дивні звуки, - дівчина закричала.

Затулила руками вуха і голову. Впустила з рук нефрит. Опинилась в темряві, де миготіли відблиски привидів. Кору накривала істерика. Все тіло похололо. Серце шалено стукотіло. Вона завжди думала, що сильна, що впорається з будь-якою небезпекою. Та зараз її життя доводило зворотне.

«Вони блукають тут, безтілесними примарами, шукаючи того, хто зможе звільнити їх. Якщо людина не здатна на це тоді…» - що тоді, Серже? Чому ти, дідько, не договорив!?

І в цей момент її руки торкнулось щось. Єдине, що вона могла зробити це заверещати. Так і зробила.

- Не підходь! Не торкайся мене!

- Це я! Коро!

- Ні! Не чіпай мене!

- Коро! – її трухнули за плечі, змушуючи відкрити очі. – Це я! Це Себастьян!

Дівчина різко відкрила очі. Крізь сльози сфокусувалась на знайомому обличчі в тьмяному світлі нефриту.

- Т-ти… Ти, - вона відштовхнула хлопця і вони одночасно підійнялись на ноги. – Ти! Як ти міг? Чому ти покинув нас?! – дівчина пхнула його в груди. - Вирішив, що можеш самостійно усіх врятувати? Чи це був поклик помсти?! – вже просто колошматила його. - Ти не можеш так безглуздо ризикувати собою! – Кора не мала права цього казати. Себастьян міг розпоряджатися своїм життям, як йому заманеться. Та думка про те, що він готовий загинути, сліпо йдучи за помстою, яка не принесе нічого - бісила і боляче пропалювала серце. Гарячі сльози самі зривались із її вій.

- Досить, - тихо промовив Себастьяні і перехопив її зап’ястки. Та вона не могла заспокоїтись. – Досить! – він притиснув її до своїх грудей так, що вона опинилась в пастці, не здатна вирватись. – Чуєш? Ти чуєш це? – прошепотів їй на вухо. – Я все ще живий. Моє серце все ще б’ється.