Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

якого й світ не бачив. І від кожного його злочину щоб діди й прадіди його не мали б спокою в гробах і, зносячи муку тяжку, що такої й світ не знав, вставали б із гробів. А Юда Петро щоб не мав сили підвестись, і від того терпів би муку ще страшнішу, і щоб їв, мов скажений, землю, і щоб під землею корчився!

І в той час, як сповниться міра злочинів того чоловіка, ізведи мене, Боже, з того провалля на коні на гору круту, і щоб прийшов він до мене, і я кину його з тої гори в найглибше провалля, і всі мерці, його діди ще й прадіди, де б вони не були за життя, щоб усі потяглись з усіх земель гризти його за ті муки, що він завдавав їм, і щоб вічно його гризли, і втішився б я, на його муки глядячи! А Юда Петро щоб не міг ізвестися з землі, щоб поривався гризти й собі, та гриз би сам себе, а кості його щоб росли що далі, то більше, щоб через те ще більші ставали його болі. Та мука для нього буде найстрашніша: бо для чоловіка немає муки більшої, як хотіти помсти та й не могти помститись».

«Страшної кари ти ізмислив, чоловіче! — Бог каже. — Нехай же буде все так, як ти сказав, та й ти сиди вічно там на коні своїм, і не буде тобі царства небесного, поки сидітимеш ти там на коні своїм!» І то все так збулося, як було сказало: і понині стоїть на Карпаті на коні чарівний лицар, і бачить, як в безоднім проваллі мерці гризуть мерця, і чує, як, лежачи під землею, мертвяк росте, глидає в страшних муках свої кості і страшно стрясає всю землю...»

Вже старий закінчив свою пісню; вже знов почав перебирати струни; вже завів смішних приспівок про Хому та Ярему, про Шкляра Стокозу... та старе й мале ще не опам’яталися і довго стояли, голови похиливши та роздумуючи над страшним, з тих старих часів, ділом.

УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК МИКОЛА ГОГОЛЬ

Дослідження науковця

Час народження світочів української літератури — Миколи Гоголя, 1809 року в Сорочинцях на Полтавщині і Тараса Шевченка, 1814 року на Звенигородщині — і територіально, й хронологічно припав на перше пробудження українства після погрому Гетьманщини. Вони обоє народилися на руїнах Старшинсько-гетьманської державності.

Як моє покоління чуло розповіді старших про Крути, так і в час Гоголевого й Шевченкового дитинства збереглися розповіді про Меншикову різанину в Батурині.

Славною сторінкою історії української культури були народні думи. Вони творились упродовж століть, і ця епічна традиція обірвалася у XVIII ст., саме на думах про гетьмана Івана Мазепу. У той час на колишній Гетьманщині надзвичайну цікавість викликала постать Мазепи. До наших днів збереглося багато його портретів, іноді не подібних між собою. Це пов’язано з тим, що в Україні перервався зв’язок часів і до наступних поколінь не дійшло жодного правдоподібного портрета. Про це подбав російський цар Петро І, а Катерина II продовжила його українофобську політику. Згодом нею було ліквідовано Запорозьку Січ, а самі козаки опинились — хто у Сибіру, хто на Кубані, а хто й за Дунаєм.

Гоголь і Шевченко жили, якщо можна так висловитися, ніби у передісторичній стихії. Ще був час до появи історичних праць Михайла Максимовича й Миколи Маркевича (обидва народились у 1804 р.), Осипа Бодянського (народився у 1808 р.), який вперше видав «Історію Русів», списки якої ходили тільки у самвидаві. Тож не дивно, що Гоголь хотів докласти зусиль до загальнонаціональної потреби, сподіваючись видати історію України в шести малих або в чотирьох великих томах.

Цікава деталь. Бодянський видав свою «Історію Русів» 1846 року, але не в Україні, а у Москві. Зрозуміла річ, й інші українські видання виходили поза Україною — «Тарас Бульба» 1835 року і «Кобзар» 1840 року з’явилися у Петербурзі.

Полтавський рід Гоголів-Яновських, за даними генеалога Вадима Модзалевського, мав духовне походження. Іван

Якович Гоголь і його син Дем’ян Іванович (прадід і дід рідного батька письменника) були священиками Успенської церкви с. Кононівки Лубенського повіту6. Опанас Дем’яно-вич Гоголь здобув інший фах. Він був надзвичайно обдарованою людиною. Одержав освіту в Київській академії, знав п’ять мов. Його особисті якості проклали шлях до найвищої державної установи Гетьманщини, Генеральної Військової Канцелярії. Опанас Дем’янович одружився, правда, доволі пізно, з донькою знатного й багатого бунчукового товариша Семена Лизогуба.

Це був неабиякий шлюб. Історик Олександр Оглоблин, який спеціально займався предками Миколи Гоголя, з’ясував, що через бабусю письменник став «нащадком старих і заслужених українських родів»7. Річ у тім, що Семен Лизо-губ був правнуком гетьмана Петра Дорошенка й онуком гетьмана Івана Скоропадського. Тільки ж от знатне походження не давало Гоголеві жодних переваг, а може, спочатку й шкодило.

Гоголь здкінчив Ніжинську гімназію вищих наук улітку 1828 року. Як видно з його ранніх листів, він мріяв поїхати до Петербурга, де його приваблювала державна служба, театр і поїздки за кордон. Його родич, відставний сановник Дмитро Трощинський, написав рекомендаційного листа своєму товаришеві. Товариш відповів, що чекає на «молодого родича», але нічим не допоміг.

Стосунки Гоголя з людьми, які його оточували, були досить своєрідними. З-поміж усіх він виділяв земляків-укра-їнців. З викладачем історії Житомирської гімназії Василем Тарновським (1810—1866), який вступив до Ніжинської гімназії на рік раніше за нього самого, він був на «ти», а наприкінці 1833 року перейшов на «ти» з М. Максимовичем. Товариш М. Максимовича, історик М.Поґодін, філолог-сла-віст І.Срезневський — таким було оточення Миколи Гоголя в Петербурзі.

Учасник вечорів слов’янського гуртка М. Берґ розповідав, що Гоголь «изменял обыкновенным своим порядкам, если в числе приглашенных вместе с ним оказывался один малороссиянин, член того же славянофильского кружка [Осип Бодянський]. Каким-то таинственным магнитом тянуло их тотчас друг к другу; они усаживались в угол и говорили между собой целый вечер горячо и одушевленно, как Гоголь (при мне, по крайней мере) ни разу не говорил с кем-нибудь из великороссов». Цікаве, зізнаймося, спостереження. І це не поодинокий випадок.

Перші петербурзькі роки Гоголя — намагання виявити себе в різних сферах суспільного життя і суцільний ланцюг невдач. Він спробував познайомитися з Пушкіним. Згодом вони таки заприятелювали, але тоді, на початку 1829 року, знайомства не вийшло. Пізніше під псевдонімом він видає слабенький твір «Ганц Кюхельгартен», літературний критик Полевой його вилаяв, тоді Гоголь зібрав увесь тираж і спалив. У серпні—вересні вперше й ненадовго