Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

виїхав за кордон, перебував у Любеку, Травемюнде й Гамбургу, ніби хтозна й навіщо. Невдачею закінчилась і спроба потрапити на сцену. Спроба надрукувати в «Северном архиве» переклад статті «О торговле русских в конце XVI и начале XVII века» не принесла успіху. Переклад не надрукували. 3 листопада 1829-го по лютий 1830-го Гоголь служив в одному з департаментів, але робота не йшла, і він звільнився. Кілька місяців був живописцем в Академії мистецтв — безрезультатно. На початку 1831 року написав статтю «Борис Годунов», яку також не надрукували. Служив в іншому департаменті з квітня 1830-го по березень 1831-го року. І знову не склалося. Наче це був і не Гоголь, не нащадок двох гетьманів, а провінціал-невдаха.

Нарешті у вересні 1831 року з’явилася перша частина безсмертних «Вечорів на хуторі під Диканькою». Далі кількарічна робота над історичним романом «Гетьман». Розділ з нього читачі побачили в альманасі «Северные цветы на 1831 год» під криптонімом «оооо». У жовтні 1833 року Пушкін відмовив Гоголеві й Одоєвському в роботі над альманахом. Вони мали робити його втрьох. У лютому 1834 року цензура заборонила його «Кривавого бандуриста», а в березні 1835 року редакція «Московского наблюдателя» відхилила повість «Ніс». Серйозні речі, передусім україніку, не друкували.

А що ж з «Тарасом Бульбою». Вивчивши рукописи, листування й спогади, російський літературознавець М.Тіхон-равов дійшов висновку, що робота над «Тарасом Бульбою» тривала майже три роки — з серпня 1839 по травень 1842 року8. Робота складна і вимагала значних зусиль, так само як і робота над історичним романом «Гетьман».

Гоголь, як ніхто інший, переробляв, переписував, дописував власні твори. Найбільших переробок зазнав «Тарас Бульба». З редакції 1842 року вилучено текст: «Грубый XV век... во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украина. Вечная необходимость пограничной защиты против трех разнохарактерных наций — все это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа».

Властиво, перебуваючи ще під впливом написання повісті, Микола Гоголь у листі до свого друга М. Максимовича пише: «Бросьте в самом деле Кацапию, да поезжайте в Гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем! В Киев...»

В іншому листі до М. Максимовича читаємо: «Туда, туда, в Киев! В древний, в прекрасный Киев/Он наш, он не их — не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей...» Душа його була тут, в Україні. Витиснути Україну з душі Гоголь нё міг. Його життєвий досвід був, по суті, вкорінений в український ґрунт.

У рік заснування у Києві Університету Св. Володимира (1834), надзвичайно своєчасно, в офіційному «Журнале Министерства народного просвещения» Микола Гоголь надрукував програмні статті-заявки «Взгляд на составление Малороссии» та «О малороссийских песнях». Він сподівався отримати кафедру в університеті. Та кафедри в Києві йому не дали, з відчаю він почав клопотатися про місце професора в Петербурзькому університеті.

Що нуртувало у його душі, можна здогадуватись, читаючи українські тексти Гоголя. Ось один із них, ревно приховуваний, доки не з’явився в повному академічному зібранні творів письменника, якого вже не заборониш.

«Размышления Мазепы.

Такая власть, такая гигантская сила и могущество навеяли уныние на самобытное государство [Українську гетьманську державу], бывшее только под покровительством

России. Народ, собственно принадлежавший Петру, издавна униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя и с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные.

Но чего можно было ожидать народу так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожали утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Все это занимало «преступного» гетмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч.

Да и неизвестно, вооружилась ли бы против него вся нация и притом нация свободная, которая не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда мог действовать, не давая никому отчета. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения.

Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираемый запорожцами. Да и вспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого государства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демократы к государю. И потому Польша действовать решительно не могла. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое, хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию...»

Видання, пропоноване читачеві, має трагічну історію. Наприкінці 20-х років минулого століття «Книгоспілка» започаткувала видання творів Миколи Гоголя українською мовою. 1930 року вийшло два томи - «Вечори на хуторі під Диканькою» (том перший) та «Миргород» (том другий). Загальну редакцію першого тому здійснили Іван Лакиза та Павло Филипович, а стилістичну редакцію Андрій Ніков-ський. 23 липня 1929 року А.Ніковський був ув’язнений у справі «Спілки визволення України».

Рятуючи видання, стилістичну редакцію другого тому здійснили Микола Зеров (у процесі СВУ проходив як свідок) та Антон Харченко. Третій том не вийшов. Вийшов четвертий — «Повісті».

Це видання проіснувало зовсім недовго — усього кілька років. 1935 року були ув’язнені М. Зеров та П. Филипович. їх розстріляли 3 листопада 1937 року у Сандормоху, в Карелії.

Доки твори Миколи Гоголя «продиралися» через совєць-ку цензуру, з’явився цензурний указ:

«До н-д установ та окрлітів

18/ХІІ — 29 р. № ур 15

715. Про вилучення з сучасної літературної мови слів «жид», «кацап», «хохол».

Вважаючи вживання слів «жид», «кацап», «хохол» за неприпустиме в літературі — Наркомосвіти пропонує