Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

всі боки мертвими очима і угледів, як позводилися мерці від Києва і від землі Галицької, і від Карпату, що, як викапані, скидалися лицем на нього.

Бліді, бліді, один одного вищі, один одного кощавіші, поставали вони круг вершника, що держав у руці страшну здобич. Ще раз лицар засміявся і кинув її в безодню. І всі мерці скочили в безодню, підхопили того мерця і зубами його розривали. Та й ще один, найвищий, найстрашніший, хотів підвестися з землі; та не міг, не сила була — такий великий виріс він в землі; а коли б підвівся, то перекинув би й Карпат, і Семиградську землю, і землю Турецьку. Тільки трохи зрушився він, і пішов від того струс по всій землі. І багато поперекидалося скрізь хатів, і багато задавило людей.

Часто чути по Карпату свист, як тисяча млинів шумить колесами в воді. То в безодні неприторенній, котрої не бачила ще жодна людина, жахаючись проходити поблизу, мерці гризуть мерця. Траплялось зчаста по всьому світі, що земля трусилась від одного кінця та й до другого; то від того буває, кажуть письменні люди, що стоїть десь-то коло моря гора, і з неї вихоплюється полум’я, і течуть огненнії ріки. Та старі діди, що живуть і в Угорщині, і в землі Галицькій, краще знають це і кажуть, що то хоче звестися, в землі вирісши, великий, великий мертвяк і землю трусить.

городі у Глухові зібрались люди коло старця бандуриста, і вже довгенько слухали, що сліпий грав на бандурі. Ще таких прегарних пісень і так хороше не співав жоден бандурист. Спершу почав він про Гетьманщину давню, за Сагайдачного та Хмельницького гетьманів. Інші то були часи: козацтво було в славі; топтало вороги під ноги, та й ніхто б не зважився з його насміхатись. Співав старий і веселих пісень і кивав на

людей, як зрячий; а пальці, з прив’язаними шпичками, літали, як мухи, по струнах, і струни, здавалося, самі гомоніли; а кругом люди, старі, голови посхилявши, а молоді, та й позводивши очі на старця, не насмілялися й слова шепнути одне до одного.

— А ще, — сказав старець, — я вам проспіваю про одну давезну справу.

Люди поставали ще тісніше, і сліпий заспівав:

«За пана Степана, князя Семиградського (був князь Семиградський і в ляхів), жили були Іван та Петро козаки. Жили вони так, як брат з братом. — Пам’ятай, Іване, що добудеш — всім ділитися: коли кому радість — радість і другому; коли кому горе — горе і обом; коли кому що здобути, нарівно ділити; коли хто в полон попаде — другий продай усе і давай викуп, а то й сам іди в полон. — І правда, що здобували козаки, усім ділилися: чи заганяли чужу худобу, чи коней, усім ділилися, усе було нарівно.

Воював король Степан з турчином. Уже три тижні воює він з турчином, а все не може його вигнати. А в турчина був паша такий, що сам з десятьма яничарами міг порубати хоч би й полк. Ось оповістив король Степан, що якби знайшовся лицар та привів до нього того пашу живого чи мертвого, дасть йому одному стільки грошей, скільки на все військо дає.

«Ходімо, брате, та й зловимо пашу!» — сказав брат Іван Петрові. І поїхали козаки, один в один бік, а той у другий.

Чи вловив би ще, чи не вловив Петро, а вже Іван веде пашу на аркані за шию та до самого короля. «Бравий лицар!» — каже король Степан і наказує видати йому одному стільки грошей, скільки на ціле військо; і наказує одрізати йому землі там, де він собі схоче, і худоби дати, скільки намислить. Як узяв

Іван гроші від короля, того ж дня розділив усе по половині, собі й Петрові. Взяв Петро половину грошей королівських, та не міг того знести, що Іванові така честь випала від короля, і затаїв помсту на душі глибоко.

От їхали обидва лицарі на подаровану королем землю, за Карпат. Посадовив козак Іван на коня сина свого, прив’язавши його до себе. Вже впали присмерки, — а вони все їдуть. Хлопчик заснув, і сам Іван почав дрімати.

Гей, не дрімай, козаче, бо по горах дорога непевна!.. Та в козака такий кінь, що сам скрізь дорогу знає, не спіткнеться та й не обвалиться. Є там між горами провалля, в проваллі дна ніхто не бачив; скільки від землі до неба, стільки ж до дна того провалля. Понад самим проваллям дорога — двоє людей ще проїхали б, а троє вже ніяк. Почав обережно ступати кінь з сонним козаком. Поруч їхав Петро, увесь трусився і духа затаїв від радощів. Оглянувся та й штовхнув побратима в провалля. І кінь з козаком і з дитиною полетів у те провалля.

Ухопився ж таки козак за корінь, і сам кінь полетів у безодню. Став він видиратися, з сином за плечима, нагору; трохи вже не виліз, ізвів очі та й побачив, що Петро наставив списа, щоб назад його ізштовхнути. «Боже ж ти мій праведний, краще б мені очей не зводити, як бачити, що рідний брат списа наставляє назад мене ізштовхнути! Брате мій милий! Коли ж мене списом, якщо вже мені так на роду написано; та візьми сина; чим же безневинна дитина винна, щоб їй загинути такою лютою смертю?» Засміявся Петро та й штовхнув списом його, і козак з дитиною упав на дно. Забрав собі Петро добро усе і жив, як паша. Табунів ні в кого не було та-ких, як у Петра; овець і баранів нігде стільки не було. І помер Петро.

Коли ж помер Петро, покликав Бог душі обох братів, Петра й Івана, на суд. «Великий є грішник цей чоловік!» — сказав Бог. «Іване, не доберу я йому швидко кари; вибери ж ти сам йому кару!» Довго думав Іван, кари добираючи, і сказав: «Велику кривду мені вчинив цей чоловік: зрадив брата свого, як той Юда, і звів мій чесний рід і потомство на землі. А чоловік без роду чесного і без потомства, як хлібне зерно, в землю вкинуте, що марно загинуло в землі. Сходу нема - ніхто й не знатиме, що було зерно посіяне.

Вчини ж, Боже, так, щоб усе потомство його не мало на землі щастя, щоб останній в роду був такий злочинець,