Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

диво подивитись: враз стало видно далеко на всі кінці світу. Здалеку засинів Лиман, за Лиманом розливалось Чорне море. Бувалі люди впізнали й Крим, що горою здіймався з моря, і болотяний Сиваш. З лівої руки видно було землю Галицьку.

— А ото що таке? — допитувались зібрані люди у старих дідів, показуючи, як далеко мріють під небом, більше скидаючись на хмари, сірі та білі верховини.

— То гори Карпатські! — проказували старі люди, -серед них є такі, де звіку сніг не тане; а хмари пристають і ночують там.

Тут із’явилось нове диво: хмари позлітали з найвищої гори, і на верховині її появився у всій лицарській зброї вершник на коні з заплющеними очима, і його так видно, якби стояв зблизька.

Тут, серед здивованого і зляканого люду, один скочив на коня і, моторошно озираючись навкруги, буцім шукаючи очима, чи не женеться хто за ним, хапаючись з усієї сили, погнав коня свого. То був чаклун. Чого ж то так перелякався він? Із страхом приглянувшися чудному лицареві, побачив він, що в нього те саме лице, що стало було перед ним, як він чаклував. Сам не стямився, чого в йому все знітилося, таке уздрівши, і, боязко оглядаючись, мчав він конем, аж поки застав його вечір і виглянули зорі. Тут завернув він додому, може, мав допитатися в нечистої сили, що означає таке диво. Вже він намірився перескочити конем через вузьку

річку, що рукавом перелягла дорогу, коли це кінь зо всього розгону зупинився, обернув до нього морду, і — диво — засміявся! Білі зуби страшно блиснули двома рядами в темряві. Здибилось волосся на голові чаклунові. Дико закричав він і заплакав від нестями, і погнав коня просто до Києва. Ввижалося йому, що з усіх боків усе бігло ловити його: дерева, обступивши темним лісом, мов живі, киваючи чорними бородами і витягаючи довге віття, намагалися задушити його; зорі, здавалось, бігли поперед нього, всім на грішника показуючи; сама дорога, ввижалося, мчала слідом за ним. Неприкаяний чаклун летів у Київ до святих печер.

XV

ідлюдний сидів у своїй печері перед лампадою схимник і очей не одводив від Святого Письма. Вже багато літ, як він замкнувся у своїй печері. Вже зробив собі з дощок труну, де лягав спати замість постелі. Закрив святий старець свою книгу і став молитися...

Коли це вбіг чоловік, чудний і страшний із себе. Остовпів святий схимник вперше і назад відсахнувся, побачивши такого чоловіка. Увесь дрижав той, як осиковий лист; очі дико косили; страшний огонь моторошно сипався з очей; морозом дихнуло на душу потворне його лице.

— Молися, отче, молися! — закричав несамовито, — Молися за душу пропащу! — і звалився на землю.

Святий схимник перехрестився, узяв книгу, розгорнув — і з жахом відступив назад і впустив книгу:

— Ні, нечуваний грішнику! нема тобі милосердя! тікай звідціль! не можу я молитися за тебе!

— Ні? — закричав, мов безумний, грішник.

— Глянь-но: святі букви в Писанії кров’ю налилися. Світ ще не бачив такого грішника!

— Отче, ти глузуєш з мене!

— Геть, грішнику окаянний! Не глузую з тебе. Страх мене опадає. Недобре бути людині з тобою вкупі!

— Ні, ні, ти глузуєш, не кажи... я бачу, як розкривається рот твій: онде біліють у ряд старі твої зуби...

І, мов скажений, кинувся він — і забив святого схимника.

Тяжко щось застогнало, і стогін пролетів через поле й ліс. Із-за лісу звелися худі, сухії руки з довгими кігтями: затремтіли й зникли.

І вже ні страху, нічого не чув він. Все бачить він якось неясно. В ушах шумить, в голові гуде, як від хмелю, і все, що не є перед очима, немов павутинням укривається. Скочивши на коня, поїхав він просто до Канева, збираючись звідти через Черкаси повернути до татар, аж до Криму, сам не знаючи чого. Іде вже він день і другий, а Канева нема. Дорога та сама; час би вже йому давно бути, та Канева не знати. Здаля заясніли бані на церквах. Та це ж не Канів, а Шумськ. Здивувався чарівник, бачивши, що заїхав він зовсім в інший край. Назад до Києва погнав коня і за день видно стало город; та не Київ, а Галич, город ще далі від Києва, як Шумськ, і вже від угорців недалеко. Не знавши, що чинити, повернув він коня знов назад, та бачить знову, що їде в противну сторону і все вперед. Не потрапив би ніхто в світі розказати, що було на душі чаклуновій; а коли б хто заглянув і побачив, що там діялось, то вже не досипав би ночі і не засміявся б ніколи. То була не злість, і не страх, і не люта досада. Нема такого слова на світі, щоб можна було його назвати. Його палило, пекло, він хотів би весь світ витоптати конем своїм, взяти всю землю від Києва до Галича з людьми, з усім, і потопити її в Чорнім морі. Та не зі злості хотілось йому це вчинити; ні, сам він не знав з чого. Весь іздригнувся він, коли вже завиднілись близько перед ним Карпатські гори і високий Криван, що накрив своє тім’я, як шапкою, сірою хмарою; а кінь усе мчав і вже гасав по горах. Хмари враз розійшлися, і перед ним із’явився в страхітній величі той вершник. Він намагається спинитись; сильно натягує вудила; дико іржав кінь,

здіймаючи гриву, і мчав до лицаря. Тут здається чаклунові, що все в йому завмерло, що незрушний вершник ворушиться і враз одкрив свої очі: угледів, як біжить до нього чаклун, і засміявся. Громом розлігся моторошний сміх по горах і задзвенів у серці чаклуновім, його всього струсивши. Здавалося, хтось-то дужий вліз у нього і ходив у нутрі його і мо-лотами бив у серце, у жили... так страшно вдарив у його цей сміх.

Ухопив вершник страшною рукою чаклуна і підняв його догори. Враз умер чаклун і після смерті розплющив очі. Та вже був мертвий і дивився, як мертвий. Так страшно не дивиться ні живий, ні вос-креслий. Водив він у