Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

останню зустріч і тон Доджа, такий несхожий на його сьогоднішнє поводження. — Живу я в «Аудіторіумі».

— А я тільки цими днями про тебе довідувався. Ти Джексона Дюбуа знаєш? Ну, звичайно, знаєш. Так от ми з ним збираємось махнути до Канади пополювати. Ти з нами не поїдеш за компанію?

— Зараз не можу, — відповів Лестер, — я дуже зайнятий. Якось іншим разом — із задоволенням.

Додж не відходив від нього. Зовсім недавно він прочитав, що Лестер обраний до правління ще однієї компанії, — видно, людина знову пішла угору. Але тут оголосили, що обід поданий, і Лестер опинився праворуч від м-с Джералд.

— Ви не збираєтесь побувати в мене з менш офіціальним візитом? — запитала вона напівголосно, користуючись хвилиною, коли бесіда за столом зробилася особливо жвавою.

— Збираюся, — відповів він, — і найближчого часу. Справді ж, я давно хотів до вас зайти. Але ви знаєте, як зараз стоять мої справи?

— Знаю. Я багато чула. Тому я й хочу, щоб ви прийшли. Нам треба поговорити.

Через десять днів він до неї прийшов. Йому хотілося побачити її; він сумував, не знаходив собі місця; після довгих років, проведених під одним дахом з Дженні, життя в готелі здавалося йому нестерпним. Треба було вилити комусь душу, а де ж шукати співчуття, як не тут? Летті тільки про це й мріяла, щоб його втішити. Коли б її воля, вона обняла б його і почала гладити по голові, як дитину.

— Ну от, — сказав він, після того як вони за звичкою обмінялися жартами, — яких пояснень ви від мене чекаєте?

— Ви спалили свої кораблі? — запитала вона.

— Ох, не знаю, — відповів він замислено. — І взагалі не можу сказати, щоб все це мене особливо втішило.

— Я так і думала, — зітхнула м-с Джералд. — Я ж вас знаю. Можу уявити собі все, що ви пережили. Я стежила за кожним вашим кроком і хотіла тільки одного — щоб ви знайшли душевний спокій. Такі речі завжди даються важко, але я й зараз переконана, що це на краще. Те було не для вас. І все одно ви б не витримали. Не можна вам жити, як слимаку в черепашці. Ви не створені для цього, так само як і я. Ви шкодуєте за тим, що зробили, але коли б ви цього не зробили, то шкодували б ще більше. Ні, жити далі так вам було б неможливо, — хіба ви не згодні зі мною?

— Справді не знаю, Летті. Адже я давно хотів до вас прийти, але вважав, що не маю права. Зовні боротьба закінчена — ви мене розумієте?

— Розумію, — сказала вона лагідно.

— Але всередині вона все ще триває. Я не зовсім уявляю, наскільки мене зв’язує моє фінансове становище. Скажу вам одверто, я навіть не знаю, чи кохаю я її. Але мені її шкода, а це вже немало.

— Вона, розуміється, добре забезпечена. — Це прозвучало не як питання, а як побіжне зауваження.

— Звичайно. Але Дженні людина особливого складу, їй багато не треба. Вона по натурі домосідка, зовнішній блиск її не приваблює. Я найняв для неї котедж у Сенд-вуді, це на озері, на північ від Чикаго; але вона знає, що може жити, де їй хочеться; грошей в її розпорядженні цілком досить.

— Я розумію, як їй тепер, Лестер. І розумію, як вам. Перший час вона буде дуже страждати, — всі ми страждаємо, коли змушені розлучитися з тими, кого кохаємо. Але все минає, і люди живуть собі далі. І з нею так буде. Спочатку буде дуже тяжко, а потім вона заспокоїться і не затаїть на вас образи.

— Дженні мені ніколи не докорить, це я знаю, — заперечив він. — Я сам дорікатиму собі, і ще довго. Така вже я людина. Зараз я, хоч убий, не можу сказати, чи викликана моя теперішня тривога силою звички, чи глибшим почуттям. Іноді мені здається, що я найтупіша людина в світі. Я надто багато думаю.

— Бідний Лестер! — сказала вона ніжно. — Я вже вас розумію. Тоскно вам жити самому в готелі?

— Дуже, — відповів він.

— Чому б вам не поїхати на кілька днів до Уест-Бадена? Я також туди їду.

— Коли? — запитав він.

— У наступний вівторок.

— Хвилинку, — сказав він. — Зараз подивимось. — Він перегорнув записну книжку. — Я міг би приїхати в четвер на кілька днів.

— От і чудово. Вам треба побути з людьми. Ми там погуляємо, поговоримо. То приїдете?

— Приїду.

Вона підійшла до нього, тягнучи за собою шлейф блідо-лілової сукні.

— Не можна так багато думати, сер, — сказала вона безтурботно. — Обов’язково вам треба докопатись до кореня. Навіщо це? А втім, ви завжди були такий.

— Що ж поробиш, — відповів він. — Я не вмію не думати.

— Ну, одно я знаю. — Вона легенько ущипнула його за вухо. — На другий раз ваші добрі почуття не примусять вас зробити помилку. Я цього не припущу, — додала вона сміливо. — Ви повинні бути вільні, поки не продумаєте все як слід і не вирішите, що вам треба. А я хочу вас попросити взяти на себе управління моїми справами. Ви могли б давати мені далеко цінніші поради, ніж мій повірений.

Він встав, підійшов до вікна й спідлоба подивився на неї.

— Що вам треба, це я знаю, — сказав він похмуро.

— А чом би й ні? — запитала вона, знову підходячи до нього. В її погляді було й благання, й виклик. — Чому б ні?

— Ви самі не знаєте, що робите, — пробурмотів він, але не одвів від неї погляду; вона стояла перед ним у всій красі дозрілої жінки, розумна, насторожена, сповнена співчуття й кохання.

— Летті, — сказав він, — ви марно хочете вийти за мене заміж. Я цього не вартий, запевняю вас. Я людина холодна, безнадійний скептик. Нічого з цього не вийде.

— А на мою думку, вийде, — не здавалася вона. — Я знаю, яка ви людина. І мені однаково. Ви мені потрібні.

Він взяв її за руки, потім притягнув до себе і обійняв.

— Бідна Летті! — сказав він. — Я цього не вартий. Дивіться — пожалкуєте.

— Ні, не пожалкую, —