Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

Насправді, Ейлін, ти навряд чи розумієш, як багато значив для мене цей будинок. Скільки великих задумів, яким я віддав своє життя, народилося в ньому. Коли я будував його, купував для нього картини і статуї, я намагався внести в моє і твоє життя красу, що не має нічого спільного з міською суєтою і бізнесом.

Слухаючи Ковпервуда, Ейлін, мабуть, уперше хоча б почасти зрозуміла, як багато все це для нього значило, і знову пообіцяла виконати в точності всі його побажання.

— Ще одне, — продовжував він. — Ти знаєш, я вже давно хотів побудувати лікарню. Для неї зовсім не обов’язково купувати розкішну ділянку. У заповіті я пропоную доволі зручне місце в Бронксі. Це буде лікарня для бідних, а не для людей з грошима, що можуть собі дозволити звернутися до інших закладів, — і нехай до неї приймають усіх, незалежно від раси, віросповідання або кольори шкіри.

Він трошки помовчав, і Ейлін також продовжувала мовчати.

— І ще одне, Ейлін. Я не казав тобі про це раніше, тому що не знав, як ти до цього поставишся. Я почав будувати склеп на Грінвудському цвинтарі, він уже майже готовий, — це відмінна копія давньогрецької гробниці. Він містить два бронзові саркофаги — один для мене, а другий для тебе, якщо ти захочеш, щоб тебе там поховали.

Тут вона мимоволі здригнулася: здавалося, він говорив про свою близьку смерть так само спокійно і практично, як про свої справи.

— Ти кажеш, на Грінвудському цвинтарі? — запитала вона.

— Так, — урочисто відповів Ковпервуд.

— И він уже майже готовий?

— Майже готовий, тож мене можна буде поховати там, якщо я помру найближчим часом.

— Справді, Френку, ти найдивніша людина в світі! Тільки подумати: будувати склеп для самого себе, — і для мене, — невже ти впевнений, що не виживеш...

— Але ж цей склеп простоїть тисячу років, Ейлін, — сказав Ковпервуд, трохи підвищивши голос. — Адже ми всі колись умремо, і ти можеш залишатися після смерті поруч зі мною, — зрозуміло, якщо ти не проти.

Вона не відповіла.

— Ну от і все, — закінчив він, — по-моєму, нас обох повинні поховати в цьому склепі, якщо уже він для того побудований. Однак, якщо ти не хочеш...

Але отут Ейлін перервала його.

— Ох, Френку, не будемо зараз про це говорити. Якщо ти хочеш, щоб мене там поховали, так і буде, ти ж знаєш... — І в її голосі було чутно, що вона ледь стримує ридання.

Але в цей момент двері відчинилися, і доктор Джеймс сказав, що хворому не слід так багато розмовляти; вона може відвідати його й іншим разом, тільки треба буде спершу по­дзвонити. Ейлін, що сиділа біля ліжка Ковпервуда, піднялася, взяла його за руку і сказала:

— Завтра я знову прийду, Френку, хоч ненадовго. І якщо я можу щось для тебе зробити, попроси доктора Джеймса подзвонити мені. Але ти мусиш одужати, Френку. Ти повинен у це вірити. Адже ти ще стільки хочеш зробити. Постарайся...

— Ну гаразд, гаразд, люба, я старатимусь, — відповів Ковпервуд і, помахавши їй рукою, додав: — До завтра!

Ейлін повернулася й вийшла в коридор. Прямуючи до ліфтів і з сумом думаючи про свою розмову з Ковпервудом, вона помітила жінку, що виходила з ліфта. Ейлін придивилася до неї і раптом на свій подив зрозуміла, що це була Береніс. Кілька секунд обидві стояли нерухомо, потім Береніс перетнула хол, відчинила двері й зникла на сходах, що вели на нижній поверх. Ейлін, усе ще в заціпенінні повернула було назад, до номера Ковпервуда, але раптом передумала й попрямувала назад до ліфтів. Але, зробивши декілька кроків, зупинилася й завмерла на місці. Береніс! Отже, вона в Нью-Йорку, і, мабуть, це Ковпервуд її викликав. Так, звісно! І навіть зараз він прикидається, що вмирає. Чи є межа віроломству цієї людини? І він ще просив її прийти завтра! І щось там казав про склеп, де вона буде похована поруч із ним! З ним! Ні, досить! Більше ніколи і ні за що вона не хоче його бачити, — нехай її викликатимуть хоч тисячу разів на день! Вона накаже слугам не відповідати на дзвінки, якщо буде дзвонити її чоловік, або цей його спільник — доктор Джеймс, або будь-хто від них!

Коли Ейлін увійшла в ліфт, у її душі вирувала буря, циклон, клекотала лють, наче хвилі морські. Вона розповість газетам про цього негідника — про те, як він ображає і принижує дружину, що стільки для нього зробила! Вона йому ще відплатить!

Вийшовши з готелю, Ейлін кинулася в таксі і несамовито наказала водієві їхати, просто їхати, а сама повторювала про себе, наче довжелезні чотки, усі лиха, які вона тільки могла придумати, щоб обрушити їх на Ковпервуда! Так вона їхала в таксі, тремтячи від люті, хвилі якої котилися назад до Береніс.

Розділ 68

Тим часом Береніс дісталася до своєї кімнати, опустилася на стілець і завмерла, не в змозі навіть думати, так їй було страшно за Ковпервуда й за себе. Адже Ейлін могла повернутися до нього в номер, і зараз це може просто вбити його! Як жахливо, що вона, Береніс, нічого не може для нього зробити! Врешті, вона вирішила піти до доктора Джеймса й порадитися з ним, як заспокоїти Ейлін, — адже в пориві мстивої злості вона на все здатна. Але страх знову стикнутися з Ейлін утримав Береніс. Можливо, вона в холі або у доктора Джеймса! Однак чекати ставало усе нестерпніше, і раптом Береніс спало на думку просто подзвонити докторові Джеймсу. Їй миттєво полегшало, коли вона почула його голос.

— Докторе Джеймс, — почала вона запинаючись, — це Береніс. Чи не могли б ви зайти до мене прямо зараз? Сталося щось жахливе, і я дуже нервуюся, мені конче потрібно поговорити з вами!

— Звісно, Береніс. Зараз іду, — відповів він.

Тоді вона додала уже з тремтінням у голосі:

— Якщо ви зустрінете в холі місіс Ковпервуд, будь ласка, не дозволяйте їй іти за вами.

Але тут її голос