Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

Однак Олбертсон відхилив пропозицію, сказавши, що це для нього велика честь, але в нього з кожним днем додається турбот, і він не може зараз навіть і подумати про те, щоб поїхати з Америки. Для Ковпервуда це було розчаруванням, але мотиви Олбертсона були зрозумілими. Втім, через якийсь час це питання вирішилося: Стейн і директори лондонського метрополітену телеграмою сповістили його про те, що вони доручили серові Гамфрі Беббсу, якого Ковпервуд добре знав, тимчасово зайняти його місце й очолити справу. Надійшло ще кілька телеграм від лондонських компаньйонів Ковпервуда, у тому числі від Елверсона Джонсона, що всі вони виражали великий жаль із приводу його хвороби і гаряче бажали йому скорішого одужання й повернення в Лондон.

Проте, незважаючи на всі їхні люб’язності, Ковпервуд не міг не тривожитися, оскільки його справи в цей час набували складного і навіть лиховісного оберту. Насамперед, Береніс — його ніжна й віддана кохана — ризикує дуже багатьом заради рідкої можливості — ввечері або рано-вранці — потихеньку відвідувати його за допомогою доктора Джеймса. А ще Ейлін, з її повним нерозумінням життя, незбагненними примхами і чудасіями — вона теж час від часу відвідує його, не підозрюючи про присутність Береніс у готелі. Так, йому треба було зібратися із силами, треба жити. Але попри всі зусилля, він відчував, що земля вислизає в нього з-під ніг. Одного разу, залишившись наодинці з доктором Джеймсом, Ковпервуд навіть заговорив про це:

— Послухайте, Джеффе, я хворий уже близько місяця, а мені нітрохи не краще.

— Киньте, Френку, — швидко відповів Джеймс, — так не слід думати. Ви повинні одужати, і радше за все так і буде. Бували випадки гірші за ваш, і люди поправлялися.

— Знаю, — сказав Ковпервуд своєму другові, — і ви, звісно, хочете побадьорити мене. От тільки мені чомусь здається, що я не встану. Тож ви, будь ласка, подзвоніть Ейлін і попросіть її зайти до мене: нам треба поговорити з нею про будинок, про майно. Я вже й раніше думав про це, але зараз відчуваю, що більше відкладати не варто.

— Як скажете, Френку, — сказав Джеймс. — Тільки викиньте з голови, що ви не одужаєте. Так не можна. І я іншої думки. Тож зробіть мені таку послугу: спробуйте повірити, що ви видужаєте.

— Спробую, Джеффе, тільки викличте Ейлін, гаразд?

— Звичайно, Френку, але пам’ятайте: вам не можна говорити надто довго!

І Джеймс, повернувшись до себе, подзвонив Ейлін і по­просив її зайти до чоловіка.

— Не могли б ви прийти сьогодні, скажімо, о третій? — запитав він її.

Вона забарилася хвилину, потім відповіла:

— Так, звичайно, докторе Джеймс.

І вона прийшла майже о третій, схвильована, здивована і неабияк засмучена.

Побачивши її, Ковпервуд відчув знайому втому, відчуття, яке він часто переживав щодо неї, утому не стільки фізичного, скільки естетичного характеру. Шкода, що їй не вистачало щиросердечної тонкості, властивої Береніс. Однак Ейлін — його дружина, і він багато в чому їй завдячує, адже вона була такою доброю і такою відданою йому в ті часи, коли він цього найбільше потребував. Ці думки пом’якшили його, і він потягнувся до неї і взяв її за руку, коли Ейлін привіталася з ним.

— Як ти себе почуваєш, Френку? — запитала вона.

— Що ж, Ейлін, я тут уже цілий місяць, і хоча доктор вважає, що все гаразд, я відчуваю, що постійно слабшаю. Нам давно треба було поговорити, от я й вирішив послати за тобою. Але, можливо, ти спочатку розповіси мені про будинок?

— Так, є дещо, про що слід порадитися, — сказала Ейлін, вагаючись. — Але ж усе це може почекати, поки тобі не стане краще, чи не так?

— Але бачиш, Ейлін, навряд чи мені колись стане краще. От чому я хотів бачити тебе сьогодні ж, — м’яко сказав Ковпервуд.

Ейлін промовчала, не знаючи, що відповісти.

— Розумієш, Ейлін, — продовжував він, — майже все моє майно переходить до тебе, хоч я потурбувався в заповіті і про інших, зокрема про свого сина і дочку. Але всі турботи про майно впадуть на тебе. Це величезні гроші, і я хотів би знати, чи відчуваєш ти сама, що впораєшся. І якщо так, то скажи мені, чи виконаєш ти все, що я написав для тебе в моєму заповіті?

— Так, звичайно, Френку, я зроблю все, що ти скажеш.

Він зітхнув з почуттям внутрішнього полегшення й продовжував:

— Хоча за заповітом ти отримуєш право повного володіння майном, але саме тому я хотів би попередити тебе: нікому не можна надто довіряти. Тільки-но мене не стане, я впевнений, до тебе одразу почнуть приходити люди, що намагатимуться витягати з тебе гроші на той чи інший проект, будуть домагатися, щоб ти щось зробила для тієї чи іншої установи. Я спробував уберегтися від цього, наказавши виконувачам духівниці нічого не робити без твого схвалення. Тобі вирішувати, на що давати гроші, і на що ні. Доктор Джеймс, якого ти знаєш, один із моїх виконувачів духівниці, і на його судження я цілком можу покластися. Він не тільки чудовий лікар, але й людина з добрим сердцем. Я сказав йому, що ти потребуватимеш порад, і він обіцяв у всьому тобі допомагати, наскільки вистачить досвіду й уміння. Хочу тобі сказати, що це настільки чесна людина, що, коли я сказав, що залишу йому деякі гроші на подяку за все, що він для мене зробив, він відмовився навідріз, хоча й погодився бути твоїм порадником. Отож, якщо ти колись потрапиш у скрутне становище і не будеш знати, як учинити, насамперед звернися до нього й послухай, що він тобі скаже.

— Так, Френку, я все зроблю, як ти говориш. Якщо ти віриш йому, то і я, звичайно, також.

— Наступна річ, — продовжував Ковпервуд, — в моєму заповіті є особливі пункти, які слід виконати, коли всі спадкоємці одержать свою частку. Насамперед, треба довести до кінця перебудову моєї картинної галереї й подбати про її збереження. Я хотів би, щоб наш будинок став музеєм, відкритим для публіки. Я залишаю досить грошей на його утримання, і ти повинна будеш стежити за тим, щоб він завжди був у порядку.