Катерина Дако - Зламати ляльку Loly, Катерина Дако

* 14.2 *

 

- У вас тут вільно? Чи можна сісти?

Він бачив, як Лола здивовано піднімає погляд і потім завмирає, немов спіймана в капкан.

На її обличчі дуже швидко змінювалися емоції: впізнавання, радість від зустрічі, здивування, а потім розуміння. І ось тоді накрила байдужість. І якщо перші емоції йшли з того, попереднього життя, то байдужий спокій - явний наслідок всього, що сталося з ними.

- Вибачте, але ні, - тихо промовила дівчина, нахиляючись до своєї тарілки.

- Я просто хотів познайомитися з вами, - спробував таки залучити її до розмови. - Мене Гордій звуть. А вас?

Але Лола спочатку не реагувала. А потім раптом підвела погляд і напівствердно-напівзапитливо сказала:

- Лялька?

Ну навіщо вона так? Прям по живому...

- Можна я таки присяду?

Дівчина знову залишила питання поза увагою.

Він усе-таки сів навпроти. Поставив свою їжу.
Головне - не зневірятися.

– Ви тут давно? Дайте вгадаю? Судячи із засмаги - майже тиждень. А я тільки сьогодні приїхав. І одразу вас помітив. Вирішив ось познайомитись...

Гордій розумів, що несе відверту нісенітницю, але й мовчки їсти, сидячи один навпроти одного, теж було нестерпно.

Її подруга сьогодні обідати не прийшла. І реально це був його єдиний шанс поговорити з Лолою, спробувати...

– Як вам місцева кухня? Мені дуже подобається. Багато овочів, м'ясні страви теж різноманітні.

Лола продовжувала мовчати.

- А ось солодощі могли б бути кращими. Знаєте, у мене є одна знайома, вона у ресторані працює. Я думаю, вона змогла б зробити набагато краще.

Явний натяк на неї. Лола майже доїла. Зараз піде! Треба щось зробити. Щось радикальне.

- Я ось завтра екскурсію замовив. Сплав річкою на байдарках. Хочу вас запросити!

Нарешті Лола підняла на чоловіка стомлений погляд:

- Навіщо це все?

- Ну як навіщо? Хочу познайомитись ближче. Ви мені дуже сподобались. А раптом у нас щось вийде... Ви з якого міста?

- Припини, - Лола взяла телефон і хотіла підвестися з-за столу.

Гордій швидко перехопив її руку.

- Будь ласка, погоджуйтесь. Завтра о сьомій ранку. Дайте нам шанс.

І чоловік подивився їй у вічі, вклавши у погляд весь свій біль. І розгубленість, невпевненість. І надію на можливість викупити всю ту провину, що відчував перед дівчиною. І обіцянку зцілити цей біль. Один біль на двох...

І Лола не відвернулася. Просто мовчки дивилася в його сині очі, котрі колись так кохала. Досі кохала...

Йому було нестерпно боляче усвідомлювати, що в ці миті фактично вирішується його доля. Їхня доля. І з кожною миттю надія все більше згасала...

Лола підвелася. Гордій теж підвівся слідом. Вона вийшла з-за столу, він, як і раніше, не відпускав її руку.

І тут несподівано дівчина ледь помітно кивнула. Висмикнула руку і пішла на вихід із ресторану.
Гордій думав, що йому це здалося. Але ж ні? Чи не здалося? Вона справді кивнула, погоджуючись.

- Ти не пошкодуєш, люба, - сказав тихо, хоча дівчина була вже далеко і в будь-якому разі його не почула б. - Я обіцяю...

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Did you like the chapter? An honest rating will help the author to write the book. It's anonymous.