Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

Вже смеркало. Зруйнований елеватор безформною громадою височів на горбі. Знизу він здавався особливо темним і страшним. Праворуч від дороги стояв стовп, на якому було прибито фанерний щит з коротким і виразним написом: «Міни!» Тут Миколка зупинився і суворо наказав Майї:

— Дивись, з дороги не звертай, а то наступиш на міну.

Вона мовчки кивнула.

— А ми сьогодні не встигнемо під церкву і на кладовище, — сказав Вітя.

— Підемо завтра. Головне — почати…

Миколка і Вітя швидко рушили на горб.

Майя не відставала від них ні на крок. Дівчинка дуже змерзла. Щоб хоч трохи зігріти руки, вона в рукавичках стискувала пальці в кулаки.

Дорога крутнула направо, обгинаючи горб. До елеватора залишалося метрів п'ятдесят. Сюди давно вже ніхто не ходив, і дорогу зовсім замело снігом. Треба було йти по цілині. Миколка зупинився, вагаючись.

— Ну, чого ж ти став? — запитав Вітя.

— А може, й тут міни.

Вони уважно оглянули простір, що відділяв їх від елеватора. Скрізь лежав незайманий глибокий сніг. У присмерку він здавався синюватим.

— Хлопці, — раптом скрикнула Майя, що стояла осторонь, — дивіться, що тут таке!

Вони підбігли до неї.

— Де? — швидко запитав Миколка. — Що ти знайшла?

Майя рукавичкою показала на сніг.

— Он бачите?.. Сліди на снігу. Хтось ішов до елеватора.

— Вірно, сліди, — сказав Миколка.

— Ну, от бачиш!.. — Вітя обережно поставив ногу у великий і глибокий слід. — Хтось туди йшов.

— Якщо він пройшов, то й ми пройдемо. — Миколка ступив уперед. — Тільки давайте йти слід у слід, щоб не збиватися…

— Стій, Миколко! — вигукнула Майя. Миколка обернувся:

— Ну, що таке?

— А якщо вона там!.. — Хто це — вона?

— Та людина, яка йшла!

— А що їй там робити в такий мороз? Подивилася, мабуть, і вилізла десь назад. Можливо, відтоді тиждень минув.

Вітя рушив уперед за Миколкою. Але тут Майя якось вхитрилася і, перегнавши Вітю, опинилася між ними. Грузнучи по коліна в снігу, всі троє мовчки дісталися до самих стін елеватора і зупинились біля великого темного пролому. Тут несподівано сліди загубилися, наче розтанули.

— Тепер давайте діяти, — сказав Миколка. — Ти, Майю, залишишся тут і чекатимеш нас.

— Добре, — погодилась вона.

— А ми з Вітею підемо всередину і все оглянемо. Якщо будеш потрібна, ми тебе покличемо. Отже — чекай нас.

— Добре, — повторила Майя.

Хлопці зайшли в пролом, перебралися через кілька невисоких руїн і опинилися під склепінням, яке утворилося через те, що дві стіни навалилися одна на одну, але не впали. Тут майже зовсім не було снігу. Під ногами лежали купи битого каміння, щебеню, залізних уламків. Миколка і Вітя насилу пройшли десяток кроків і раптом побачили в стіні двері.

За прочиненими дверима було темно. Так темно, що в хлопців не вистачило сміливості ввійти. Вони стояли і слухали. В руїнах свистів вітер. Десь вдалині кілька разів ударила зенітка. В небі, за хмарами, прогуркотів літак.

Таємничі двері лякали і в той же час вабили хлопців. Миколка обережно штовхнув їх — вони зарипіли і відчинилися ще ширше.

Витягнувши шиї, хлопці заглянули всередину і в півтемряві помітили сходи, що вели вниз.

Що це? Причулося їм чи ні? Звідкись з глибини долинув хрипкий стогін.

— Ти чув? — запитав Миколка.

— Чув, — відповів Вітя.

Вони мовчали, прислухаючись до вітру.

— Що це може бути? — запитав Миколка.

— А як ти гадаєш?

— Там хтось є.

— Хто?

— Людина! Сови взимку не кричать…

— Хлопці! Хлопці! — раптом почули вони з-за каміння гарячий шепіт Майї. — Знайшли що-небудь?

Вона перелізла через виступ стіни і спустилася до них.

— Знайшли, — похмуро відповів Миколка.

— Що, що саме?

— Не «що», а «кого». Людину.

— Яку людину?

— Та, мабуть, ту саму, чиї сліди… Вона там унизу лежить, стогне… Наче чоловічий голос…

Майя сплеснула руками.

— Чого ж ви стоїте? Людина, може, помирає!..

Всі троє помовчали.

— Тоді от що, — рішуче сказала Майя, — давайте підемо всі разом… Одразу всі!.. Один він з трьома не справиться.

Миколка і Вітя не встигли вимовити й слова, як Майя прослизнула в двері і зникла в темряві. Обидва зразу рушили слідом за нею. На сходах Миколка перегнав Вітю і наблизився до Майї, міцно стискуючи в руках лопату.

Вони спускалися в цілковитій темряві. Чоловік важко стогнав. Час від часу він щось бурмотів, але жодного слова не можна було розібрати.

Майя щось зачепила ногою, і по східцях загуркотів якийсь предмет, судячи по звуку, металевий. Всі здригнулися і завмерли. Потім Миколка нахилився і став руками шарити на східцях.

— Це електричний ліхтарик, — прошепотів він на вухо Майї.

Майя шепнула Віті:

— Ліхтарик.

Вони обмацували його в темряві. Всі думали про одне: засвітити чи ні? Нарешті Майя злегка потиснула Миколці лікоть, і він ввімкнув ліхтарик. Гострий, яскравий промінь розітнув темряву. Він сковзнув по чорних, вогких стінах підземелля, де колись проходили труби опалення, і освітив чоловіка, який лежав на спині внизу біля сходів. Чоловік був непритомний. Поруч нього валялося кілька порожніх консервних бляшанок і розкритий рюкзак, з якого виглядали якісь речі.

З першого ж погляду діти зрозуміли, що перед ними німець. І не просто німець, а, як видно з шинелі, офіцер.

Миколка посвітив ліхтариком довкола. В підвалі більше нікого не було. Гітлерівський офіцер лежав сам.

Діти оточили його.

Вітя на всякий випадок оглянув його кишені, вони були порожні.