Жорж Сіменон - Замах на бродягу

одна подія, але Мегре міг тільки здогадуватись про неї. Здається, Фюмаль спробував викликати у старого графа недовіру до свого управителя, і батькові довелося боронитися.

— Слухаю вас.

— Ви щось чули про мене після школи?

В голосі Фердінанда Фюмаля звучала глуха погроза.

— Ні.

— Вам відомий трест «Об'єднана м'ясоторгівля»?

— Лише з назви.

Ці два слова йому доводилось читати на вивісках м'ясних крамниць по всьому Парижу, навіть поряд із його будинком, на бульварі Вольтера. Він чув також, що дрібні м'ясники не раз виступали проти «Об'єднаної м'ясоторгівлі», та марно.

— Це я. А що вам відомо про «Дешеве м'ясо»?

— Майже нічого. Здається, ще одна «мережа» в робітничих районах та на околицях.

— Знов-таки я! — мовив Фюмаль, визивно блиснувши очима. — Ви знаєте, скільки це мільйонів капіталу?

— Це мене не цікавить.

— В моїх руках також «Північні м'ясобойні» з центром у Ліллі і «Корпорація м'ясників» з конторами на вулиці Рамбюто.

Мегре глянув на величезну тушу, що ледве вміщалась у кріслі, і з губ його мало не зірвалось: «Та це ж справжня гора м'яса!» Проте він стримався, інтуїтивно відчуваючи, що тут пахне ще неприємнішою справою, ніж зникнення місіс Брітт. йому був ненависний Фердінанд Фюмаль. Це пояснювалося не тільки згадками про дитинство. Надто вже цей ділок був самовпевнений, сповнений почуття незмірної переваги над усіма простими смертними, і це не могло не ображати кожного, хто мав з ним справу.

А втім, у манерах і в погляді гостя відчувалась явна тривога, навіть переляк, які він марно силкувався приховати.

— Ви, мабуть, цікаві знати, чого я прийшов сюди?

— Не дуже.

Найкращий спосіб вивести таких типів із себе — це поставитись до них із цілковитим спокоєм та байдужістю. В погляді комісара не було ні запопадливості, ані цікавості, і це роздратувало Фюмаля.

— Чи знаєте ви, що в мене досить довгі руки, щоб дати по шиї будь-якому чиновникові?

— О!

— Навіть такому, який вважає себе незамінним.

— Це все, що ви маєте сказати?

— Ви могли помітити, що я прибув сюди як друг.

— І що далі?

— Ви ж з самого початку поставились до мене так…

— Ввічливо, пане Фюмаль.

— Гаразд, якщо ви так вважаєте! Я вирішив звернутись саме до вас тому, що не забув нашої колишньої дружби, а ви…

Вони ніколи не були друзями, навіть не товаришували. Взагалі, у Фердінанда Фюмаля в школі не було приятелів — він був страшенно відлюдькуватий, і всі однокласники його обминали.

— Дозвольте, в свою чергу, зауважити, що на мене чекає багато роботи.

— Я заклопотаний більш, ніж ви, і все-таки вибрав час, щоб сюди приїхати. Думав, що це краще, ніж приймати вас у себе…

Навіщо сперечатися? Він справді знав міністра, якому, напевне, не раз був корисний, не кажучи вже про дрібніших політиків. Це могло кепсько скінчитись.

— Вам потрібна допомога поліції?

— Ви вгадали.

— Слухаю вас.

— Сподіваюсь, все, що я тут говоритиму, залишиться між нами?

— Якщо тільки ви не вчинили злочину…

— Я не люблю жартів!

Мегре підвівся і, зціпивши зуби, підійшов до каміна, ледве стримуючись, щоб не виставити свого гостя за двері.

— На моє життя готується замах.

Комісар ледве не зронив: «Нічого дивного». Але знов примусив себе стриматись.

— Вже цілий тиждень я одержую анонімні листи, на які спочатку не звертав уваги. Люди, що досягли такого становища, як я, завжди викликають в інших заздрощі, а то й ненависть.

— Ці листи при вас?

Фюмаль витяг з нагрудної кишені таке ж товсте портмоне, як було колись у його батька.

— Ось перший. Конверт я порвав, бо не знав, що в ньому.

На жовтому папері друкованими літерами було написано олівцем:

«ТИ ЗДОХНЕШ».

Стримавши усмішку, Мегре поклав листа на стіл.

— А що в інших?

— Ось другий, одержаний наступного дня. Я зберіг конверт, на якому, як ви бачите, стоїть штамп поштового відділення, що біля Опери.

На такому ж аркуші паперу олівцем було написано:

«Я ЗДЕРУ З ТЕБЕ ШКУРУ».

Потім Фюмаль вийняв із конвертів і решту листів.

— А ось на цьому штамп зовсім не чіткий…

«ЛІЧИ СВОЇ ДНІ, ПАДЛЮКО».

— Чия це робота, як вам здається?!

— Стривайте. Листів усього сім, останній надійшов сьогодні вранці. Один із них відправлено з бульвару Бомарше, другий з поштамту на вулиці Лувр, третій — з авеню Терн.

Вони були майже однакові за змістом:

«ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЖИТИ».

«ПИШИ ЗАПОВІТ».

«ГАД».

І, нарешті, останній, який нічим не відрізнявся од першого:

«ТИ ЗДОХНЕШ».

— Ви довірите мені цю… кореспонденцію?

Здається, гість не помітив іронії в цьому запитанні.

— Якщо це допоможе вам виявити відправника, то, звичайно…

— Вам не здається, що це жарт?

— Люди, з якими я маю справу, не належать до жартунів. Що б ви про мене не думали, Мегре, я не з тих, кого легко залякати. Розумієте, не можна просуватись у житті, не наживаючи