Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

— А скільки вам треба? — спитав хінкальник і дістав з-під прилавка штук п’ять.

Ми подивилися на Бурячка. Гроші всього екіпажу і список були у нього. Він розгорнув папірця і сказав:

— Та тонн п’ять-шість. Не більше.

— Ну, це вам у гори треба їхати домовлятися. У Шрому. Наші з аджарцями поцапалися, блокпостів на кордоні наставили, ось ніхто до нас їх і не везе тепер.

Отже, все було ще гірше, ніж нам здавалося. І ми замовили ще по склянці червоного. І тут Сашка нарешті пробило на слушну думку:

— Слухайте, шановний. Як вас звати? А ви не могли б нас у ту Шрому відвезти? Ми заплатимо.

— Резо, — представився хінкальник. — Відвезти не можу, хінкальню нема на кого кинути. Зачекайте, другові зателефоную. Він зможе.

Взагалі-то, найкраще уявлення про будь-яку країну дають ось такі найдешевші заклади громадського харчування. Судячи з хінкалень, Грузія — найгостинніша з країн світу.

Правила дорожнього руху в усьому Радянському Союзі були одні і ті ж. Але як по-різному трактували їх на місцях! Киянина-пішохода не рекомендується відпускати без супроводу аборигенів у чужому місті, навіть у Херсоні чи Харкові. Бо він певен, що машини обов’язково зупиняться, якщо він тільки занесе ногу над зеброю пішохідного переходу. Серйозно, що найбільше дивує москвичів у Києві, це те, що машини зупиняються там, де вони мусять зупинятися. Ще й підморгують нажаханим такою галантністю гостям української столиці фарами й махають рукою: ну, йди вже, горечко, звідкіля ти таке перелякане приїхало… Це розхолоджує. Побачивши «зебру», та ще й зі світлофором, піший киянин не чекає від автотранспорту жодних підступів.

Й ось уявіть собі такого безконвойного киянина у Москві або, страшно навіть вимовити, на Кавказі. Я міг скільки завгодно вдавати із себе справжнього херсонця, але свято вірив, що авта зупиняються на червоне світло, і це вже було в підсвідомості.

Поки ми йшли до стоянки, наш провідник Отар, неголений хлопчина років двадцяти п’яти, принаймні двічі рятував мене від наглої смерті, висмикуючи просто з-під коліс грузинських автобусів, легковиків і навіть камазів. Причому, я ще й обурювався, що задавити мене намагалися на зелене світло. Наче нагла смерть зважає на світло.

Ось на таких дрібницях і засипаються зазвичай закордонні агенти та інші засланці. Яку б легенду я не створював, які б прописки не збирав до свого паспорта, я таки був киянин, а не херсонець чи одесит. Утім, знайомий грузин з Одеси колись зізнався мені, що він теж із місяць боїться сідати за кермо, повернувшись до Грузії. Звикає до кавказьких правил по-новому.

Але справжнє випробування нервів на розрив почалося, коли ми всілися в Отарову «копійку» і стали колісними учасниками грузинського дорожнього руху, головним гаслом якого, схоже, було «Кому треба, той об’їде». Машини рухалися, як їм заманеться.

Вони зненацька гальмували, здавали назад на цілий квартал, якщо проминули потрібний поворот. Завертали ліворуч з правого ряду, навіть для пристойності не моргнувши підфарниками.

Джигіти-водії могли загальмувати посеред вулиці, відкрити наопашки дверцята й лінивою ходою почимчикувати до тротуару, на якому запримітили гарну дівчину. А вся вулиця терпляче чекала в миттєвій тисняві на результат цього залицяння, і ніхто навіть не думав обурюватися чи сигналити. Більше того, усім, схоже, було цікаво, чим це побачення закінчиться. Красуня у чорній довгій сукні (в Грузії не схвалюють жодного «міні» і навіть повії носять чорні спідниці до п’ят) казала залицяльникові щось зневажливе, і він, вже не як павич, а як побитий сірко, вертався до своїх дверцят: помилочка вийшла, натрапив на пристойну дівчину. Все ж таки коли жінки легкої поведінки одягаються так само, як порядні, це досить незручно в побуті.

Звичайно ж, Бурячок не утримався від того, щоб констатувати цей факт вголос. Й Отар не забарився з гідною відповіддю:

— Зате у вас в Україні навіть пристойні жінки вдягаються, як повії. Це теж досить незручно. Я декілька раз отримував по пиці ні за що.

— І давно ти був в Україні, Отаре?

— Я там вчився. В мене родичі по матері в Каховці живуть.

— То ми ж земляки! — зрадів Бурячок.

— Відкрию вам страшну таємницю, — змовницьким тоном сказав Сашко із заднього сидіння. — Порядних жінок не існує в природі. Особливо в Херсоні. Це все вигадки педінституту імені Крупської.

— А звідки ти взнав, що я саме там вчився? — здивувався Отар.

— Елементарно, бічо. Дедукція, — засміявся Сашко.

— Так, я вчитель фізкультури за освітою. В школі працюю.

— І скільки грузинський вчитель зараз отримує? — спитав Бурячок.

Він завжди питав про гроші. Таке в нього хобі було.

Отар лише махнув рукою.

— Менше, ніж ви мені заплатили.

Невдалий джиґун вже заліз у свого жигуля й закрив дверцята. Можна було рушати далі. Й ось лише тепер уся колона автівок почала сигналити, й махати руками, й посилати повітряні поцілунки, проїжджаючи повз горду дівчину.

На вулицях Поті ще переважали жигулі та волги, і це теж свідчило про не найкращі часи в Грузії. Усе тут крутилося ще з довоєнних запасів.

Ми заправилися на якійсь дивній заправці, просто у приватній садибі посеред міста, і шланг до бензобака тягли через паркан. У сусідніх подвір’ях були вкопані такі само баки й так само звисали над парканами гумові кишки. І