Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

район цей так і називався — Кувейт. Ні про яку пожежну безпеку, вочевидь, не йшлося. Схоже, грузини почувалися царями не лише на своїх вершинах, але й у власних подвір’ях.

— Почому бензин? — спитав Бурячок і присвиснув. — Блін! Яке борошно? Бензин сюди треба було везти!

Потім ми заїхали ще на одне подвір’я, й Отар завантажив багажник різними продтоварами: консерви, цукор, олія. Цей ґазда перетворив свій гараж на бакалійну крамницю, про що свідчили порожні пляшки з-під горілки та блоки з-під цигарок на навколишніх деревах. Така зовнішня реклама.

— У мене троюрідний брат у Шромі живе, — пояснив наш водій. Треба йому щось підкинути. Зовсім їм тяжко. Одні мандарини та чай, хліб не завжди є.

Може, це й соромно усвідомлювати, але поки Отар гасав до комори та назад до багажника, ми обговорили ситуацію і вирішили, що жоден українець так про своїх троюрідних братів не піклується. І про рідних не завжди.

Й ось нарешті ми вирвались на шосе за містом, що перетинало Колхідську рівнину і впиралося просто в підніжжя гір. Усю дорогу до селища Отар не прибирав ногу з педалі газу. Але значно пікантнішим було те, що він не прибрав її з газу і тоді, коли ми вискочили на старий, вимитий зливами й напівосипаний серпантин. Іноді здавалося, що наші праві колеса буксують у повітрі над урвищем, і ми котимось просто по хмарах. А наш замаскований під вчителя фізкультури гонщик лише знай наспівував пісеньку Девіда Бові про Майора Тома і ще більше натискав на газ аж до самої Шроми. Мабуть, у душі він був щонайменше пілотом-винищувачем.

ДЕЩО ПРО РИНКОВУ ЕКОНОМІКУ

Біля повороту в гори ми промчали повз цілі ряди ящиків з мандаринами, вишикуваних вздовж дороги. То була мандаринова біржа, куди звозили урожай з навколишніх сіл. Це не було суто грузинським винаходом. Такі біржі стихійно виникали в той час і в Україні. Наприклад, під Херсоном, під Голою Пристанню була подібна біржа кавунів просто в степу на перехресті двох доріг. Кавуни туди звозилися з баштанів. Або й не звозилися, і покупець, сторгувавшись, їхав із продавцем на той-таки баштан і вантажив кавуни ще теплими. Покупці з’їжджалися з усіх навколишніх областей, а везли повні фури кавунів далі в Росію, Білорусь та Прибалтику.

У Ялті один час існувала шоколадна біржа, на яку перли цукерки з Туреччини усі пароплави з ялтинських ліній і з’їжджалися перекупники з усієї України. Це було в рік, коли наш Кабмін чомусь забув закупити какао-боби в Бразилії, і країна страждала від лютого шоколадного голоду. Ця ялтинська біржа, з одного боку, підняла ціну на шоколад, бо не може привезена з-за моря цукерка коштувати дешево, з іншого — показала всім, що наш шоколад значно кращий за турецький, лише запаковано його погано. Тобто за якийсь рік підготувала ринок для того, щоб кондитерська галузь знову стала прибутковою і надприбутковою. Не будемо тицяти пальцями в наших коханих шоколадних олігархів, всі і так їх знають. Але вимагатимемо від тих олігархів поставити пам’ятник шоколадній торговиці перед кондитерською фабрикою Карла Маркса. З шоколаду, звичайно.

Так, для цього варто було запустити на ринок турецький шоколад, щоб наш не ляканий до того виробник зрозумів, у чому його сила, і повчився у турків та німців малювати сучасні фантики. Бо наш шоколад був дійсно кращий і конкурентноздатний. Ще через рік-другий вже Росія вводила мито на наші цукерки, захищаючи свій нерозвинений ринок від навали наших шоколадок та карамельок. Вдумайтеся, неозора, озброєна ядерними боєголовками імперія галасувала в Думі, захищаючись від… українських карамельок. Нам таки було чим пишатися, окрім ракет та танків.

У Керчі під час хамсової путини так само продавали рибу. І найбільш метиковані пенсіонери, що мали безкоштовний проїзд в електричках, самими приміськими поїздами їхали аж до самої Керчі, щоб придбати цілий бідон солоної риби й таким само шляхом приперти його до себе в Дніпропетровськ чи Чернігів.

У Білій Церкві на трасі продавали автомобільні шини. А ще десь баранівську чи дружківську порцеляну. До речі, нашу порцеляну теж возили до Грузії і Туреччини пароплавами. Звичайні тарілки для громадських їдалень, без розпису та вибриків, які в нас коштували копійки, і тими тарілками розраховувалися з робітниками фабрик, коли не стало чим платити. Була така тема.

Я досить довго возив торгашів до турецьких базарів та назад, щоб пройнятися до них непідробною повагою. Це слідопити й піонери будь-якого ринку.

Знайти вдалу тему — то ціле мистецтво, усіх подробиць якого я не знаю. І це добре, принаймні не викрию вам чужих таємниць. Але поексплуатувати навіть вдалу тему можна лише якийсь час. Це як засічне землеробство. Не встигаєш озирнутися, і відкриту тобою тему, що дає найбільший прибуток, починають експлуатувати всі знайомі, а потім знайомі знайомих, ціни потроху падають, і врешті-решт якийсь комерсант зі значним капіталом привозить до Туреччини цілий пароплав тих клятих тарілок і вбиває тему остаточно. Треба шукати нову.

Далі вже йдуть у бій суднові партії краму й регулярна торгівля з її довгостроковими контрактами, обов’язковою сертифікацією й торгово-промисловими палатами. Але без слідопита-торгаша того ніколи б не відбулося. А піонер має шукати нове поле діяльності, але з того не журиться. Іноді він таким чином відкриває цілі нові країни, як ось Емірати чи Південну Корею.

Після епохи шоколаду на Чорному морі настала ера цибулі. Так, звичайної турецької цибулі. Хто б міг уявити, що Росія відчуватиме такий помітний дефіцит цього харчу, що його стане вигідно перти зі Стамбула?!

Урожай цибулі в Туреччині росіяни скуповували просто на ланах, а найкмітливіші навіть брали ті поля в оренду на декілька років. Якщо заселений нашими земляками Краснодарський край не міг зорієнтуватися і вирощувати ту цибулю просто вдома, то хто їм лікар?

Панове письменники, негайно припиніть лаяти отих «ницих» торговців, які за якісь три-чотири роки зробили