Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

те, чого від радянської влади ви не дочекалися за сімдесят: одягнули й нагодували свою країну.

Може, на грузинський погляд це й дивно, але у нас цими годувальниками й одягальниками виявилися здебільшого огрядні жінки у велотрусах із гаманцями для виручки на паску навколо колишньої талії. Куди поділися в ті часи наші чоловіки, чому не вони перли картаті лантухи через ялтинську та одеську митниці, для мене залишається загадкою.

І це ж я ще не зачіпав таких реалій, як бандитизм та кримінал, що незворотно переслідував наших «човників» у їх мандрах навіть за кордоном…

Але як би там не було, а мандарини, на щастя, тема вічна, а ніякий не черговий бум. Треба лише привезти їх до Нового року. І ми, проминувши біржу, неслися серпантином до самих витоків цієї мандаринової ріки, до Шроми.

О гей-гей, біля сільради Він йшов вулицею села, Вітер у кишенях є. Обличчя грає, мов весна, Бухе. «Що не квітне те пов’яне», Тако, тако каже мій дід. «Траву м’яти біля хати Не слід, ой, Грицю, не слід». О! Гей! Мамо! Гей! Хлопці грають, О! Гей, гей! Біля сільради, О! Гей! Їх у клуб не пускають Гей! Бо вони дуже патлаті.

Ми вже вторгували свої «п’ять-шість не більше» тонн мандаринів з господарями Шроми, позалишали завдатки і поверталися в Поті.

— Камаз завтра знайдемо, — пообіцяв Отар. — Є в нас толока в місті, де дальнобійники збираються. Без мене не йдіть, бо заломлять вам стільки, що й грошей не стане, як побачать, що ви не місцеві.

Але в селі відбувалося ще щось. Усі ґазди й ґаздині з ціпками сунули зі своїх круч кудись в одному напрямку. Отар зупинився і підсадив до нас одну стареньку бабцю в чорній хустині. Бабця російської геть не розуміла, як і ми не розуміли грузинської.

— До сільради підвеземо, нам по дорозі, — пояснив Отар.

Каже, борошно до села привезли. Багато, вистачить на все село. Цілий пароплав з України прийшов. Іде чергу займати.

Біля сільради, під старою розлогою шовковицею, зібрався вже чималенький натовп тубільців кавказьких гір. Аборигени гомоніли, лаялися, розмахували руками, то записувались у якісь списки, то кидали їх на землю — і сторінки розліталися в різні боки. Зграєю носилися над цим натовпом потривожені сороки та круки.

Коли ми пригальмували, щоб висадити бабцю, натовп на якусь хвилину зосерджено замовк і знову загомонів, вже радісно й бадьоро: на площу перед сільрадою випхався, надсадно крекчучи двигуном, перший камаз із борошном. На приступці кабіни, у прочинених дверях стояв… наш штангіст Андрійко.

Його компаньйон-боксер саме вийшов із сільради разом з головою і діловим кроком попрямував до камазів, коли побачив нас:

— Опаньки, оце так зустріч! А ви, хлопці, що тут робите?

— Так це і є те село, куди ви борошно везли? — по-одеськи спитав натомість Сашко-Другий.

— Отже ж. До останнього не вірили, що ми борошно їм привеземо. Вже і голова з нами до порту їздив, підтверджував їм, що пароплав і борошно справжні. І вантажників ми з села привезли. А жінки й баби затялися: дулю вам, а не мандарини, знову надурити хочете. Поки борошна не побачимо, збирати не будемо…

— Чому ж ми тоді пішли на Поті, а не на Батумі? — спитав я. — Адже Шрома — це вже Аджарія.

— А що, є різниця? — здивувався боксер.

— Завтра побачимо, — сказав Бурячок.

— Там на кордоні блокпост виставили. Бачили? — спитав я. — В разі чого, можна наш камаз замаскувати…

— Гм, посеред вашої колони? — поцікавився Бурячок. — Ну, і митниця там, те-се…

— Валяйте! — великодушно махнув рукою боксер. — Камазом більше, камазом менше…

— Ну, то до завтра, — пообіцяли ми.

Але боксерові вже було не до нас. Андрійко відкривав борти першої машини. Натовп горян шикувався у чергу. Борошно було справжнє, камази були справжні, пароплав був справжній, і ми були справжні.

До речі, щодо загадок. А саме: що то блищить у горах, як прожектор, коли підходиш до Грузії з моря ясного дня. Виявляється, живучи постійно навіть не під хмарами, а в самих хмарах, аборигени Кавказу криють нержавіючою бляхою не тільки дахи, але й фасади своїх будинків. Щира нержавійка, сам пальцем колупав. І скажіть, що вони погано жили до війни. Недарма саме в Поті був завод, що виготовляв судна на підводних крилах, усі ті «комети» й «метеори», саме з нержавійки.

МОЛОДІ ВЕТЕРАНИ

Нас спочатку вилаяли. Арташезович. Бо ми забарилися за своїми пошуками витоків мандаринової ріки аж до глупої ночі. Мало що могло статися. Може, нас вже в якесь сванське село завезли і в рабство за сулію чачі