Рімантас Кміт - Хроніки Південного

— Бо того самого дня на другу годину мені вже треба бути у Вільнюсі.

— Бачу, ти нормально справи влаштовуєш, гаразд.

Братанець мав підстаркувату беху, втім, це не було недоліком. Агрегат тягнув так, що я, милуючись світанком, просто влипав у сидіння. Братанець не боявся так тиснути на газ, бо мав такі-сякі зв’язки, коли б зненацька вискочив якийсь півень і спробував нам штраф вліпити.

Клайпеда мені не здалась особливою чи гарною. Спочатку ми побачили приватні кількаповерхові будиночки з баштами, далі — з червоної цегли, такі як і в нас в Шяуляї, а ще якісь казарми, там ми пірнули під залізничний міст, а винирнули вже у центрі. Теж не сказав би, що щось крутезне. Потім частина старого міста. Правда, мені сподобалось, що там через центр міста тече ріка, а посеред ріки стоїть корабель. Потім знову почались спальні райони, доки ми проспектом Тойкос доїхали до місця призначення. Будівля схожа на бурсу, але вказано — факультет універу. Мене це мало хвилювало. Краєвид довкола, як у нас на Південному, але надворі чутно, як працюють портові крани, яких не видно, над головою кричать чайки і солоний вітер дме в обличчя. Бозна-чому, але мені стало ясно, що далі я житиму тут. Хоча це і запасний варіант — я ж збираюсь жити у Саулєтекіс разом з Монікою — проте звідкись прийшло таке спокійне розуміння: тут. Тобі зрозуміло, але ти не знаєш звідки.

Витягнув екзаменаційний білет. Саломея Неріс. Поема «Егле — королева вужів». Можливо, і не житиму в Клайпеді, бо прочитати цілої тої «Королеви» я вже не встигну, оскільки я її не читав. Цієї казки я теж майже не пам’ятаю, тільки в загальних рисах: братко хотів як краще й закатрупив вужа, за яким вона була заміжня, а та прокляла дітей і потім себе. Але хто на що перетворився, я вже не пригадую.

Іду шукати книжку, бо там мусять бути всі тексти. Шукаю — і тої поеми не можу знайти. Ну, повний гаплик. Але хтось із комісії каже, що я можу говорити про будь-який вірш Саломеї Неріс. Тоді, дуже прошу — я говоритиму про весну — «Полином зацвіту».

Усе тут зрозуміло — реінкарнація. Як у віршах Ґяди, але ще простіше. Тільки не зрозуміло, яким чином той весняний вершник у кущі полину пізнає Саломею, однак свої сумніви, мабуть, треба тримати при собі.

Комісія запитує, чи не бачу я тут народних мотивів. Ну, так — весна. Всі народні мотиви пов’язані з природою, бо народ, як ніхто інший, добре її відчуває. Фактично, народ живе на природі, а не в місті. Дивлюся, що комісія посміхається і бачу, що так просто їх не проведу. А де ще тут можуть бути народні мотиви? Нема їх тут більше, окрім коня. «Ну, кінь», — кажу. «Гаразд, зрозуміло», — говорять вони мені, і екзамен завершується.

Я пускаюся бігом по сходах вниз, стрибаю в беху і ми летимо до Вільнюса. Там екзамен після обіду. Мій братанець за таку їзду ризикує позбутися прав, але мене везе. Він молодець. Я мовчу і більше нічого не кажу.

— Що таке? — запитує. — Що, погано написав?

— Та ні, я вважаю, що добре, навіть дуже добре.

Сиджу і міркую, чому мені раптом здалося, що Клайпеда невідворотно стане тим містом, де я буду жити? Можливо, чайки трошки вплинули на мене. Тільки тепер я згадав «Чайку Джонатана Лівінгстона». Зараз ця казка мені здавалась надто простенькою, тим не менш чайки в місті вражали. А ще вони перегукувалися зі звуками портових кранів. Сидиш і слухаєш, це тобі не дзижчання в’язальних машин. Це можна порівняти хіба що з гудінням вітру у щоглах флагштоків. Усе-таки чайки і крани гудуть набагато потужніше. Однак, що в цьому спільного з моїм майбутнім? Роз’яснюй як хоч, ніхто не дасть відповіді.

Братанець від дверей до дверей пригнав ледве за пару годин. Я ще встиг вільно вдихнути повітря, перекусити, а тоді побігти писати наступний екзамен. А там навпроти нас стояли двоє — один височезний, схожий на баскетболіста