Рімантас Кміт - Хроніки Південного

намутив тут. Але не почнеш з цього приводу сумувати. Або тому, що ледве не поїхали до Шилале.

Поки ми тряслися в автобусі, у моїй голові почав складатися вірш, такий собі, незлий і невеселий, важко визначити, придуркуватий, як і вся наша подорож.

Я хотів з нею разом побути, Вона відповіла: «Пішов ти…» Я розвернувся 8 разів колом І вдарив її у печінку патинком. Вона тріснула мене теж від щирого серця, Я поплескав її по плечу і сказав: «Молодець». Зрозумівши, що повний капець, З відчаю виштовхнув її з човна (Я смерті не люблю й такого кінця) Yes.
33

Наступного дня я встав і після сніданку одразу погнав шукати Моніку. Точніше — чергувати біля її дому. Спершу я зателефонував їм додому, відповіла її матір, отож Моніка теж має бути вдома. Стояв на протилежому боці вулиці і спостерігав, чи вона не вийде. Зрозуміло, що почався дощ, отже я мусив сховатися під дашок під’їзду сусіднього будинку, але звідти майже не було видно, тому я увесь час мусив висовувати голову і дивився, чи вона не виходить. Та хто буде виходити в дощ, втім, коли батьки хочуть з людини зробити дресированого чемного песика, всяке може бути.

Після дощу Моніка вийшла. Побачивши мене, вона трошки розгубилась, і ми поодинці пішли у скверик, щоб її батьки через вікно нас не застукали. Вона була дуже мовчазною, кожне слово мусив з неї витягувати. Я ще ніколи не бачив її такою серйозною, здавалося, що дощова хмара зникла всюди, але залишилася над нею. У Паланзі вона була, але їхня адреса таки виявилась іншою. Бо хто відпочиватиме в місці, де стільки народу. Тепер вона збирається їхати з батьками на дачу. Без жодного азарту розповіла про вступні іспити. Буде вступати на правничий. Вона завжди любила правду. А я то думав, що це тільки я — Робін Гуд і Тадас Блінда в одній особі. Мої жарти її зовсім не веселили, вона ледь усміхалась, і здавалось, що перебуває деінде. Зрозуміло, що до Вільнюса її повезе батько. Гаразд, це неважливо, головне, що скоро прийде осінь і ми разом мешкатимемо в общазі в Саулєтекіс. Зараз та общага здавалася казковим хепі-ендом, а будь-який хепі-енд — це початок довгого і прекрасного життя. Коли сидиш, обійнявши Моніку, можна реально відчути життя після такого хепі-енду.

— Слухай, — кажу я Моніці, — ти мене не лякай, дзвони мені, бо коли ти зникаєш — то в Паланзі, то на дачі, то фігзна-де — я не знаю, що й думати. А після вступних іспитів, коли будеш знати свою нову адресу, напиши мені, гаразд?

— Гаразд, — відповідає вона, і я більше не маю чого до неї прискіпуватися, мушу вірити.

Сьогодні Моніка дивилася мені в очі, немов у кіно: коли дивишся і бачиш щось більше, розумієш все без слів.

— Кохаю тебе, — каже вона.

— Я теж, — кажу.

І Моніка знову зникла.

Почалися вступні іспити, і не було часу ламати голову над тим, де вона. Я відвіз документи у Вільнюс та Клайпеду. В обох університетах подав на литовську мову. Не зважаючи на те, що мої батьки просили мене закінчити дванадцять класів, мій вибір вступати на литовську їх не надто тішив. Однак я читаю книги і сам пишу, тому вважаю, що ця справа допоможе зорієнтуватися в цьому світі. Інколи недостатньо лише знати, що світ — це казка, розказана ідіотом. Мені вдалося подати документи в обох місцях, хоча і там, і там необхідно було подати оригінальний атестат. Врешті-решт оригінальний документ опинився у Вільнюсі, бо Клайпеда — запасний варіант. А запасний план у мене є завжди.

Однак найбільший прикол був у тому, що дата екзамену з літератури що у Вільнюсі, що у Клайпеді була та сама. Без оригінального мого тіла на екзамені лише зі самим докумєнтом нічого не вдасться.

— Слухай, — кажу братанцю, — чи можеш мене зрання підкинути до Клайпеди?

— Чого