Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

— Мені вже   ніхто не  допоможе... Хіба   не  бачиш? — і поглядом показав на  стрілу.  — Не  в ногу,  не в руку,  навіть не  в  груди, а в  живіт, — а це  завжди смерть... Послухай... Якщо ти  повернешся додому...

— Я в полоні...

— З  полону повертаються... Тож  якщо повернешся додому,  доглянь моїх сиріток... Допомагай їм, поки виростуть... І матері... Матері не  кидай...

— Усе  зроблю, як  кажеш!

— От  і добре... А тепер ще  одне  прохання... Уволь  мою волю  — добий мене!.. Щоб не  мучився... Добий!..

— Ну  що  ти,  Йване! Як  можна!

Іван з великим зусиллям простогнав.

— Молю тебе  — добий!.. Візьми що-небудь...  Уламок списа абощо — і добий!

Ждан затулив обличчя руками, схилився коневі до гриви і голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав  цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на  пораненого,  і той  одним ударом шаблі позбавив його  нелюдських мук...

Шлях їхній   лежав на  Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де  загинули ковуї  і де  до  останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як і поле, були  завалені вбитими і пораненими. На  них  з огидно-радісним карканням уже спускалося вороння. Чим далі  вони від’їздили від Каяли,  тим  більше серед  кочівників проявлялася радість перемоги. Назустріч воїнам, що  поверталися з кочовища зі здобиччю, поспішали всі,  хто  міг  ходити. Лунали співи, гули бубни. Половецькі дівчата радісно зустрічали переможцівбатирів, приймали від  них  подарунки — золоті та  срібні хрестики, персні, фібули-застібки, гривні. Радість і веселість переповнювала серця кочівників.

А  на  серці у  Ігоря та  його супутників було  нелегко...

«Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло  поганина-кочівника, у сідло  рабське!» — думав  Ігор, з болем і тугою  озираючись на  безкраїй Половецький степ, де  полягло його військо.

На  Торі, біля  броду, Кончак під’їхав до Ігоря.

— Княже, ради  нашої колишньої дружби, ради  тих двох тисяч гривень, які ти рано  чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я  не  закую тебе  в  залізні пута  і не  кину до  ями. Я відведу  тобі простору юрту,  де ти житимеш зі своїми людьми,  з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від  розбійників-татів, якими повниться степ. Ти  зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть  до твоїх  послуг...

— Дякую, хане.  Ти  добрий, — відповів Ігор.

— Я не втрачаю надії  породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми  свати, і діти  наші підросли. Твій  син  — витязь, а  моя донька — на  виданні.

— Майбутнє покаже, — байдужно відповів на  це  Ігор.

— Так, майбутнє покаже, — погодився Кончак і підвів очі.  — Чого ще  бажаєш, княже? Кажи! Вволю!

Ігор  пильно подивився на  хана.  Чого він  заграє з ним? Які  його  потаємні наміри?

А вголос сказав:

— Якщо живий мій  тисяцький Рагуїл, то  пришли його до мене, хане.  І священика б мені...

— Ну,  попів та  дяків ваших у нас  хоч  відбавляй! Якого захочеш, такого і пришлю...

— Я не хочу,  щоб  це був раб... Я хочу,  щоб  був зі святою службою!

— І таких  є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.  Особливо коли мати  — русинка... Мій  син  Юрій теж похрещений... Отже, піп  тобі  буде!..  Навіть з Русі  привеземо... З города Дінця... Ще  що?

— Більше нічого.

— Ну,  тоді  прощавай... Сторожа допровадить тебе  куди слід,  а я — до свого народу!  Перемога ж! Та ще  яка!

І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через  річку  на  той  берег.

А там,  серед  темних гостроверхих веж,  кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут,  то там  спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над  Ігорем.

7

Ігор  думав, що  з  від’їздом Кончака його  душевні муки стишаться. Він  пірне у темне нутро  половецької юрти, впаде  на  шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному  сні.

Та він  помилився.

Як  тільки перебралися на  той  бік  Тору, кожному бранцеві  половці накинули на  шию аркан і,  хоча  й  не  змусили злазити з коней, у такому ганебному стані  потягли через  усе стійбище — напоказ людям.

Попереду тягнули Ігоря.

Краще б йому  було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке  приниження! Кругом нього і його  супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали  до  них  руки,  вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось  кричали, посилали вслід  прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на  них  гарячий присок і бігли  попереду, показуючи язики.

Ігор  нахилив голову, зіщулився і ні на  кого  не  підводив очей. А звідусіль летіло:

— Кинязь  Ігор!   Кинязь  Ігор!   У-лю-лю-лю!   У-люлю-лю!

Раптом все  завмерло, мов  обірвалося. Настала мертва тиша.

Ігор  підвів голову і на  узвишші побачив Кончака, що  в своєму бойовому обладунку, так,  як  прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над  іншими ханами та  баями, на  своєму гарячому коні. Десниця його була  піднята вгору. То  вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що  можливе тільки в розлютованій орді.

— Зніміть з  них  аркани! — наказав Кончак. — У  бою князь Ігор  був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість!  І хай  ніхто  не  посміє ображати його  ні  словом, ні  ділом!

Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу  аж до Тору, де на  високому березі, у затінку верб  та  тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що  то їхнє  житло і їх зараз допровадять туди.

Ігор  був такий приголомшений, що  навіть не  міг уторопати, чи  все,  що  скоїлося з ними щойно, було  заздалегідь придумане Кончаком,  щоб принизити його ще  раз, дати відчути йому  ганебність рабського становища, а потім показати себе  з найкращого боку, чи  хан  нічого не  знав  і все те зробила на  свій  розсуд сторожа. Чи  так,  чи  інак, а принизили його  достатньо — довіку пам’ятатиме!

Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб  рушати, та  Кончак незворушно, мов  закам’янілий, сидів   на коні і пильно дивився на  Ігоря та його  супутників. Про що він  думав?   Що   ховалося під  його  нахмуреним чолом? Які нові  заміри виношував він?

Ігореві же хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що  невідривно стежили за ним, обмацували його  доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він  не  витримав і торкнув острогами коня.

Та