Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

господь за беззаконня моє  і за  злість мою!  І впали сьогодні гріхи  мої на  голову мою!..

Він  ударив себе  здоровою рукою в  груди   і,  щоб   ніхто не  помітив сліз  в  його   очах,   опустив голову. А  коли підняв,  то  вже   не   видно  було   ні  брата   Всеволода,  ні  його славних витязів, ні  черлених щитів, ні  барвистих руських стягів...

Затих над  Половецьким полем гомін бою, що  тривав без перерви суботу, ніч  на  неділю і  неділю до  півдня. Затих брязкіт мечів, і гуркіт  щитів, і тріск списів, і тупіт  кінських копит. Чулися тільки радісні вигуки переможців, стогони вмираючих сіверян та  каркання воронів, що  зліталися на покорм.

— Навіщо я  залишився  жити? — прошепотів Ігор. — Чому   мене не  вразила гостра шабля чи  половецька стріла?..

Під’їхав з ханами Кончак. Сидів на  коні прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радість. Радість перемоги!

— От ми  й зустрілися, Ігорю!  І я не  заздрю тобі! — сказав  бундючно. — Ти  хотів  завоювати Половецький  степ, а став  невільником, рабом простого кочівника Чилбука! Ойбой!..  Що  тепер скажеш?

Ігор  мовчав. Очі  його  погасли, щоки поблідли.

Кончак повернувся до ханів.

— А хто полонив князя Всеволода?

— Роман Кзич, син  хана  Кзи, великий хане, — відповів хтось.

— А князя Володимира?

— Копті з роду  Улашевичів!

— А Святослава Ольговича?

— Єлдечюк з роду  Бурчевичів!

— Отже, всі  князі в наших руках!  Що  ж будемо робити з ними, хани? Скараємо смертю, продамо в неволю чи  визначимо викуп?

— Викуп! Викуп! — закричали хани. — Та  такий, щоб Русь  застогнала! Щоб князі запродали не тільки табуни свої, не тільки поля й ліси  свої, не тільки смердів і холопів своїх, а й дітей  та жон  своїх!

— Ти  чуєш, Ігорю? — знову повернувся до  новгородсіверського князя Кончак. — Ми  даруємо тобі,  і всім  князям, і воєводам, і твоїм дружинникам, і воям життя!  Але за життя треба  платити!

Ігор  підняв голову.

— Скільки? Передусім — за воїв!

— За  воїв?  Тут просто: у вас,  на  Русі,  багато наших людей,  у нас  — ваших. Тож  обміняємо воя  за воя!..

— А за бояр, воєвод?

— По  сто  та по  двісті  гривень — хто чого  коштує!

— А за князів?

— По  тисячу гривень!

— А за мене? Кончак завагався.

— Дві  тисячі гривень! — вигукнув хан  Кза.

— Дві  тисячі!  Дві  тисячі!  — підтримали його  інші  хани. Ігор  скривив у гіркій усмішці рота.

— Все  моє  князівство не  нашкребе стільки!

— Нашкребе! Дістане! Або  згинеш у неволі! Як  хан  Коб’як  у Києві! — зі злістю кинув Кза.

— Мене взяв  у полон ваш  муж  по  імені Чилбук. Що  ж він  скаже? Якого він  викупу хоче?  — спитав Ігор.

— Чилбукові буде за це винагорода, а в полоні ти у мене, Ігорю!  — пояснив Кончак.

Бачачи, що  його  здобич вислизає з рук,  Чилбук випхався  з натовпу наперед, слізно заблагав:

— Але ж,  великий хане... Великий хане... Справді... Кончак перебив його.

— Я беру князя Ігоря на поруки, Чилбуку! Він поранений і  потребує лікування та  догляду, якого ти  не  можеш йому дати.  А князь, як бачиш, коштує дорого!  Він житиме у мене, бо належить не  одному тобі,  а всьому племені половецькому! А навзамін одержиш удвічі  більше, ніж  одержить нині перший-ліпший наш  воїн!  Тсе! Тсе!

Чилбук скривився,  скрушно похитав головою, поцмокав   язиком  і  відійшов  убік.   Не   сперечатися  ж  із  самим Кончаком!

Кончак дав знак, і хани  почали роз’їжджатися. Кожен зі здобиччю потягнув у свої  стійбища, до своїх  веж. 

6

Додому, на  Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном і здобиччю. Ігореві дозволив узяти з собою кого  побажає і приставив до  нього сторожу. Князь побажав, щоб біля  нього були  Славута, Янь  і Ждан.

Сонце схилялося до  заходу. Курява, що  протягом  двох днів  висіла над  степом, вляглася, розсіялася, і зорові вершників відкрилося видовище.

Скільки сягав  погляд, у столоченому бур’яні лежали, мов снопи, вбиті  і вмираючі. Поміж ними бродили поодинокі степовики, підбираючи те,  що  ще  залишалося і  мало хоч яку-небудь вартість.

— Боже, Боже! Тут  цілий полк!   Дві  або  три  тисячі! — з болем вигукнув Ігор. — Погляньте, які  витязі!  Які  сміливці! Це  ж я завів  вас  сюди  на  загибель, браття мої!

Ось,  розкинувши руки, зі стрілою в грудях  лежить і дивиться розплющеними очима в голубе  небо  безвусий юнак. Лице біле,  кучері русяві, а темні брови навіки застигли на мертвому чолі.

Красень!

Чий же  то син? Чиє материнське серце обіллється кров’ю  в  далекій Сіверській землі, коли туди  прийде звістка про  нечуване побоїще? І старий батько заціпеніє від  горя, і  кохана дівчина затужить-заголосить над  блакитним Сеймом  чи  над  чарівницею Десною, і сестриці заквилять, мов чаєнята, на  порозі  рідної хатини! Але  ти,  витязю, вже  не почуєш їх...

А ось,  либонь, смерд — плоскінна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур’яні спокійно, мов  живий. І коли б  не  стріла в  грудях, можна було б подумати, що приліг спочити після важкої цілоденної праці біля  рала...

Хто  ти?  Звідки? Щось знайоме ввижається в  обличчі твоєму!

Ждан торкнув князя за руку.

— Це ж коваль Будило, княже! Пам’ятаєш? Заступив тебе собою!

Ігор  збентежився. Як не пам’ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся своїм предковічним прабатьківським богам — Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам і лісам, рікам і озерам, дубам  і березам! І за це  сидів на цепу  у князівській темниці! А нині віддав  за князя життя своє!

І перед ним ти  винен! І перед ним ти  в  неоплаченому боргу!

Ігор  їхав мовчки. Стогони, що  долітали з усіх боків, гнітили його, розривали серце. Він  ладен був  затулити вуха  й очі,  щоб  нічого не  чути  й не  бачити.

Нараз Ждан кинувся вбік,  скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його  грудей:

— Брате! Братику Йване!

Від  того  крику всі  зупинилися.  Кончак  зупинився  теж. Іван  лежав горілиць і  був  ще   живий. В  його  животі стриміла стріла, а поряд з ним темніла вузенька стрічка закипілої крові.

Почувши крик, він  розплющив очі,  ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впізнавав, потім перевів погляд на  князя, на  половців, на  Кончака. Нарешті розціпив сухі, вкриті смертельною смагою вуста, тихо  промовив:

— Ждане, ти?  Я  так  тебе  кликав, брате   мій!  І ти  прийшов!

— Я тут,  Іванку! Я допоможу тобі! Я зараз...