Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

ніхто не сказав, що цей прохід — наскрізний. Разом з тим, ніякої небезпеки там нібито не було. Вирішили спробувати. Лисий на пальцях показав, що треба йти на відстані двох кроків. І рушив уперед.

Прохід був дивовижно довгим. Він петляв то ліворуч, то праворуч, часом навіть здавалося, що йдеш назад. Подекуди він був страшенно вузьким — доводилося протискуватися боком. Як пройде Леля зі ступою? Втім, у таких місцях можна було зігнутись у три погибелі й пройти навпочіпки. Це для неї можливість. Схоже, так пронести ступу вдасться.

Тут, у ліщині, не було птахів. Густі зарості навколо глушили всі звуки. Тиша була цілковита: тільки шелест листя, коли нахиляєш гілку. Місцями Лисий пробирався майже навпомацки, так тут було темно. Позаду чулися дрібні кроки Марічки. їй, звичайно, було трохи легше, якщо не зважати на втому, яку дитина зносила мужньо, без скарг.

Потім прохід помітно розширився, і Лисий подумав, що це вже вихід, але далі сталося щось незрозуміле: його ніби хтось ударив по очах, якесь сліпуче світло зблиснуло на мить, і знову все повернулося на свої місця. Він озирнувся, й нічого дивного чи небезпечного не побачив. Вирішив рухатися далі. Тут йому здалося, що він не чує Маріччиних кроків, але за мить почув, як мала дріботить за ним. Далі, ніби нізвідки, ніби зненацька, долинули кроки Лелі.

Лисий пішов уперед. І нарешті зарості скінчилися. Він зупинився перед виходом, нахиливши гілку, дочекався, поки очі звикли до яскравого світла, й пильно роздивився навколо. Все нібито було спокійно. Він вийшов і через п’ять кроків зупинився, чекаючи на своїх супутників. Ось з’явилася Марічка, потім — зовсім виснажена, аж упріла, Леля й за мить — Опенько, на якого, попри його похилі роки, важка мандрівка, здавалося, не вплинула.

Лисий відчував велике полегшення від того, що цю зелену печеру вони успішно подолали. Тому був дуже здивований, почувши Маріччине:

— Що трапилося?

Він вирішив, що це в нього обличчя якесь дивне, й перепитав:

— Ти про що?

— Про сонце, — відповіла дівчинка.

І тут тільки він помітив, що в лісі значно світліше, ніж було тоді, коли вони ввійшли під ліщинове гілля. Але світліше — це що! Це б іще півбіди. Значне гірше те, що сонячні плями тепер сяяли не на тих деревах, що ліворуч, а на тих, що праворуч. Виходить, вони вийшли туди ж, де були? Ні. Цього бути не може, бо він рахував повороти. Чи збився? Та й яскравішого сонця це не пояснює. Хай як недовго вони пробиралися крізь хащі (а це тривало досить довго — не менше як півгодини), а посвітлішати не могло ніяк. Навпаки, мусило стати темніше.

Ніби зрозумівши його думки, Опенько сказав:

— Якби ми повернулися, дерева були б до нас південним боком. А вони — північним.

— Але ж зараз ранок! — ніби прокинулася Леля.

— Ранок, — промовив Опенько.

— Цього не може бути, — сказала Марічка. — Увечері ранку не буває.

— Ми не могли там іти цілу ніч, — промовив Лисий.

— Не могли, — погодилася Леля. — Але напевне можна сказати одне, що поки ми йшли, минула ніч.

— Може, ми потрапили в інший світ? — припустила Марічка. — Знаєте, як у казках? Раз — і в іншому світі.

— Це можна перевірити, — вирішив Лисий. — Треба пролетіти в ступі над ліщиновими заростями й подивитися, чи це той світ, чи ні.

— І куди ж ти подивишся? — в Лелиному голосі був сумнів.

— Там є куди подивитися, — втрутився Опенько. — Я коли заходив у цей прохід зламав гілку по праву руку. Якщо там гілка зламана, то це той самий світ.

Ступа — річ добра. Нею можна швидко дістатися туди, куди тобі треба Але й небезпечна, бо як із неї все внизу видно, так і з землі її може побачити кожен. Якщо поблизу є двоногі або крилаті вороги, — вони тебе помітять Тому діти, коли ще тільки принесли ступу від баби Яги до села, вирішили не користуватися нею — тільки в крайньому випадку. Нині Леля не могла не погодитися з Лисим, що це був єдиний спосіб з’ясувати, чи в своєму вони світі, чи в іншому.

— Тільки полечу я, — сказала вона. — Бо ти так літаєш, — вона подивилася на Лисого й усміхнулася, — що невідомо куди прилетиш.

Її не було чверть години чи навіть довше. За цей час на небо наповзла чорна хмара. От-от мав піти дощ. І не просто дощ, а злива.

— Там є зламана гілка, — сказала дівчинка, вилізши зі ступи. — Але зламана вчора, не пізніше. Листя зовсім пожухло.

Ніхто їй не відповів. Кожен жував свої думки й розумів, що нічого не розуміє.

Минуло кілька хвилин, нарешті Лисий подав голос:

— Нікого не бачила?

Вона заперечно похитала головою.

— Давайте спробуємо висловити, хто що думає, - запропонував хлопець. — Дивіться, ми пройшли через ці зарості й опинилися в завтрашньому дні. Там було темно, тобто майже ніч. А після ночі настає інший день.

— Але ж я туди повернулася, й там такий самий ранок, як і тут, — не погодилася Леля.

— Правильно, — сказав Лисий. — Але ти повернулася не через ніч, а через день. Якщо ми повернемося назад цим же проходом, ми потрапимо в завтрашній день.

— Або знов у вчорашній, — тихо кинула Марічка.

— Як це? — не зрозумів Опенько.

— Це такий прохід, — пояснила Марічка. — Він краде час. Якщо йти звідти. А може, він повертає час, якщо йти звідси.

— Світло! — згадав Лисий. — Я коли йшов сюди, мені здалося, що був якийсь дуже сильний спалах світла…

— І я це помітила, — зраділа Леля.

— От дивлюсь я на тебе, мала, — з усмішкою сказав Лисий, — і дивуюся: чому ти така розумна?

— Я така вродилася. — Марічку просто розпирали гордощі, хоч вона й марно намагалася цього не виказати.

Півень Сокіл

Вони йшли другий день без ночі. Лисий таки наполіг, щоб Марічка поспала в ступі. Звичайно, там було незручно, але хоч який, а сон. Інші йшли, мов сновиди. І лиш коли Опенько, який тепер вів перед, ледь не наступив на дивного великого чорного павука, вибрали місце, залізли на дерева й по черзі поспали.

Коли рушили далі, сонце вже сідало за ліс, розкричалися птахи, але цього дня вони вийшли у знайомі Лелі місця за її селом. Про це вголос не говорили, однак Марічка щось відчула. Вона дивилася навколо широко розкритими очима й, здавалося, от-от заплаче.

— Що ти така нашорошена, горобчику? — спитав Лисий.

— Як тут гарно! — з захватом відповіла вона. — Це, мабуть, найгарніше місце в усьому лісі!

Лисий роззирнувся.