Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

в нестямі побігла до ступи, щоб спуститися в яругу й спробувати врятувати брата з мороку. Але ступа летіти в яругу відмовилася. Стала в повітрі над її краєм мов укопана — й ні руш. Хоч як її Леля благала — нічого не допомогло.

— Давайте нічого не казати Помидорі, — запропонувала вона.

— А якщо він з’явиться до неї? — засумнівався Опенько.

Леля йшла якийсь час мовчки, а потім зронила:

— Краще хай один раз з’явиться, ніж усе життя чекати цієї з’яви. Все одно вона нічим зарадити не може.

Ще за кілька хвилин Опенько сказав:

— Якщо їй не сказати, вона не буде готова. Якщо він з’явиться, вона може вирішити, що він такий самий, як і пішов від неї. Тобто повірить йому. А йому тепер вірити не можна.

І далі знову йшли мовчки. Аж кроків через сто Леля відповіла:

— Вона йому все одно повірить. Хоч так, хоч так.

А тоді почалося. За кілька кроків попереду Лисий помітив ланцюжок червоних мурах. Наближатися було небезпечно, тож він дав знак, щоб усі зупинилися, сам зробив іще два обережні кроки вперед і придивився. Вони йшли двома колонами: по одному без вантажу й поруч — на відстані людської долоні — у зворотньому напрямку, вже з вантажем. Лисому здалося, що в зустрічній колоні їх було значно менше, але, можливо, це тільки здалося. Отже, треба було йти ліворуч, щоб обійти їх там, де лежить їхня здобич, а не там, де їхній мурашник. Мурашник довелося б обходити дуже великим гаком. Там вартових — неміряно.

Лисий завернув, і вони рушили далі — тепер в обхід. Обхід вийшов дуже довгий — мабуть, із півгодини довелося йти далеко не найкращою дорогою. Перелазили через повалені стовбури, обходили малинник, бо якщо через нього прорубуватися, вийде надто багато шуму, перетнули струмок, якого раніше тут не було, ледве не вскочили в болітце. А наостанок ще й почули плямкання їдючих жаб праворуч від себе. Врятувало, мабуть, те, що їдючі жаби теж не наважувались наближатися до ланцюжка червоних мурах.

Після зустрічі з мавчиною берізкою все пішло не так, і це непокоїло Лисого.

Нарешті наблизилися до мурашиної здобичі. Це був — хоч як дивно — вовк. Але й ця огидна картина — як мурахи розтягують вовка по крихітних шматочках — була б для них приємнішою, ніж те, що вони побачили.

Насправді вовком займалася лише половина прибулих мурах. А друга половина була поглинена зовсім іншим ділом. Вони воювали. Битва була запекла й нерівна, мурахи її явно програвали. Одразу ж за тушею вовка із землі вилазили сині черви. Мабуть, вони теж претендували на цю здобич, та мурахи ділитися ні з ким не звикли.

Роздивитися, що там діється, було важко. Наближатися — необачно. Все, що Лисий зміг побачити, виглядало так: з-під землі з’являлися нові й нові черв’яки, мураха кидалася на черв’яка, хапала його своїми клешнями й обидві завмирали, ніби мертві. Мабуть, черва була для мурах отруйна. Іншої зброї, крім клешнів, вони не мали, тож убити черв’яка могли тільки ціною власного життя. Вони не вагались. І гора синіх і червоних трупів зростала з кожною хвилиною. Слід гадати, після битви переможці заберуть і своїх, і чужих, і слідів не буде. Але чи буде тут переможець, чи буде кінець цій війні?

От би вони знищили одне одного вщент, подумав Лисий. Але цю надію одразу ж задавив. Такого не може бути, доки існує лялечка. Вона не дасть знищити всіх черв’яків. Те, що відбувається, безперечно, їй відомо. І воно відбуватиметься, аж поки черва знищить мурах. А якщо їх виявиться надто багато, черва просто перестане їх атакувати.

Принаймні чекати розв’язки їм ніколи.

Дика ліщина

Вони обійшли поле битви й рушили далі, намагаючись зрізати кут, щоб усе ж таки втратити менше часу. Але не вдалося.

Спочатку натрапили на галявину саранців, і знову довелося обходити. А що з одного боку її підрізала яруга, а з другого непролазний підлісок, гак вийшов дуже великий. А потім майже вперлися в стіну порожніх дерев.

Ці дерева, схоже, й раніше тут були, бо Лисий пам’ятав, що чув їх минулого року, коли йшов до Руїни. Але тоді він їх якось так обійшов, що й не помітив.

Усі були втомлені, слід було зробити привал, та не перед стіною ж порожніх дерев!

Це була виснажлива частина шляху, коли вже ноги ледве слухались, а кінця тому муру не було. Він завів їх далеко на захід, тож тепер до мети було чи не далі, ніж від їхнього села. Сонячне проміння майже не пробивалося крізь крони дерев, лиш подекуди золотило стовбури сосен високо над землею Коли Лисий відчув, що вже можна повертати на південь, була надвечірня пора. У деревах загомоніли птахи. Ноги не слухались, але порожні дерева були ще близько, тож Лисий не зупинявся.

Вони пройшли з півтисячі кроків на південь і вийшли в чистий і прозорий сосновий ліс. Тут і вирішили перепочити й попоїсти. Їли мовчки, настрій у всіх був похмурий. На Марічку боляче було дивитися, така вона була виснажена й пригнічена.

— Марічко, хочеш далі в ступі поїхати? — запропонував Лисий.

Вона здивовано подивилася на нього й заперечно похитала головою.

— Чому?

Мала тільки плечима стенула. Мовляв, що ж тут незрозумілого. І справді: одне діло нести ступу, яку не лякає хляскання гілок, і зовсім інше — дбати, щоб гілки не хляскали. А як трапиться якась небезпека, порожню ступу можна просто кинути на землю й схопити зброю. Ступу з дитиною на землю не кинеш, її треба обережно поставити. Витрачений час може стати вирішальним.

Щойно вийшли з соснового лісу, як знову постала проблема: довелося обходити галявину з материнкою — великою і всіяною рясним листям. Дякувати хоч, Лисий встиг її вчасно помітити. А там просто з’явилося відчуття небезпеки, тож знову поверталися й обходили галявину з іншого боку. Інша придибенція: скільки сягало око, клубочилися густі зарості ліщини — від галявини з їдючими жабами й до глибокого яру зі стрімкими урвистими краями. Здолати ці хащі здавалося немислимим. Тільки посередині був не те щоб просвіт, а щось на зразок стежини, печери в зеленій масі.

Довго й уважно придивлялися до вкритої травою землі — чи немає там яких слідів. Начебто чисто, ніхто тут, схоже, не ходив. Звідки ж такий прохід? Сам утворився? Можливо, звичайно, але малоймовірно.

Втім, ради не було. Або довго шукати інші шляхи, або пробиратися крізь ліщину. До того ж