Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Опенька. На серці було тоскно. Він і сам розумів, що наражати на таку небезпеку малу дитину й старого мисливця — недобре. Але знав і те, що без них не впорається. Швидше без Лелі можна було б піти. Однак залишати її зараз саму не годиться. Не можна. Місяць минув від загибелі її брата, а вона ніяк не прийде до тями. Він і сам серед ночі прокидається з наміром іти шукати Івася. А потім згадує і довго не може заснути.

І Марічка плаче ночами. А вдень усі вдають, ніби нічого не трапилося.

Опенько уважно вислухав Лисого, нічого не перепитував, тільки спитав, хто ще піде. Почувши відповідь, здивовано звів брови, та нічого не сказав. Він мовчав, тож Лисий мусив насамкінець спитати:

— То що скажете, дядьку? Підете з нами?

Опенько пошкріб бороду, пильно подивився Лисому в очі й нарешті відповів:

— Місяць тому вирішив би, що це небезпечно й безглуздо. А нині думаю, треба йти.

Мишин подарунок

То й пішли. Вийшли рано, ще тільки почало сіріти. Проминули городи й сади й рушили далі на південний схід. Хоч Леля й була проти, Лисий наполіг, що треба вийти на вовкулачий шлях за її селом.

Звісно, вона боялася. І не так за себе, як за малу Марічку. Як вона поведеться, побачивши руїни села, де народилася й виросла, де загинули її батьки? Однак Лисий переконав її, що до села вони не зайдуть. Обминуть. Та й на вовкулачий шлях не виходитимуть, а йтимуть паралельно, лісом. Тоді вона погодилася.

Втім, туди ще треба дійти. Навіть за умови, що вони знають дорогу, це займе не один день.

Ліс улітку — це зовсім інший світ, ніж навіть навесні. Здебільшого немає тут таких загроз, як вовки, скажімо, зате з’являються стрибунці й саранці, червоні мурахи й синя черва, мавки й потерчата… Хіба все перелічиш! Пильність необхідна щомиті. Лисий ішов попереду, за ним мала Марічка, потім Леля зі ступою на самоносному рогачі й мітлою на плечі, а замикав вервечку Опенько: як і Лисий, зосереджений, напружений, із зарядженою зброєю напоготові. Галявини обходили, через густі зарості також не ломилися — не ведмеді ж. І в низини намагалися не спускатися. Там болота, там завжди небезпека.

Стояв пташиний вереск, тож ніяких несподіванок від черви мандрівники не чекали. Далеко попереду почулося глухе торохтіння порожніх дерев. Треба пам’ятати про них. Аж дивно, як багато вони встигли пройти за півдня — і без жодної пригоди. Недобра прикмета, подумав Лисий. І як у воду дивився.

Попереду було негарне місце. Нібито пагорб як пагорб, але обабіч — два болітця, яких він не пам’ятав. Щось тут було не так, але він не розумів, що саме. На пагорбі росли три берези, старий дуб і кілька верб біля підніжжя. Досить дивне поєднання дерев, та не це турбувало. Він пильно подивився під дерева — материнки не було. І галявини достатньо просторої для саранців також не було.

Лисий зупинився й поглянув праворуч і ліворуч. Можна, звичайно, обійти, але зручних шляхів щось не видно. Ідеальне місце для пастки. Чиєї? Це головне запитання, і відповіді на нього хлопець не знав. Він озирнувся. Леля зрозуміла причину його вагань, але нічого підказати не могла. У Марічки був дуже стурбований вигляд. Опенько мовчав і чекав. Лисий беззвучно спитав малу, що вона відчуває.

Та не відповіла. Так бувало, коли мала чи то замислювалася, чи до чогось прислухалася. Лисий уже хотів спитати її вголос, але вона раптом торкнулася рукою його плеча й показала очима вгору. Він простежив за її поглядом, але нічого там не побачив. Тоді мала показала пальцем на верхівку однієї з беріз. І після цього Лисий побачив. Побачили й Леля з Опеньком.

Берізка була молода, струнка і якась аж грайлива. Чи краще сказати — граційна. Вона трохи схилилася до дуба, мов донька до батька. А в височині, приблизно за метр від верхівки, її юний совбур охоплювало яскраве червоне намисто. Неможливо уявити, щоб хтось спромігся туди залізти й зав’язати його, — на таких тонких гілочках не те що людина, навіть не кожен птах утримається.

Лисий знов озирнувся, й Марічка приклала палець до вуст. Він кивнув і жестом показав Опенькові, що треба повернутися назад і обійти це місце. Поки відходили на добру сотню кроків, Лисий повсякраз озирався, чи ніхто їх не переслідує.

Коли зупинилися, Марічка тихо сказала:

— Це їй Миша наш подарував.

— Кому? — здивувався Лисий.

— Мавці. Це її берізка. Вона там живе. А Миша подарував. А мавкам дарувати нічого не можна, ти ж знаєш.

— А ти звідки знаєш? — спитав Лисий.

— А я не знала, я почула, як берізки перемовлялися. В отій найменшій — там Миша. Йому там дуже тісно й погано. Але в нього немає сил, щоб вирватися.

Опенько мовчки витяг з-за паска сокиру і з рішучим виглядом рушив знову до того пагорба.

— Ні! — зупинила його мала. — Не можна, дядьку Опеньку! Так йому погано, а так його зовсім не буде. Не чіпайте. Ми тут нічим не зарадимо.

— Що ж, — сумно підсумував Лисий, — принаймні тепер ми знаємо, що сталося з Мишею. І що чекати на нього — безглуздо. Не прийде.

— Ні! — повторила Марічка. — Він може прийти.

Вона подумала й додала:

— Але краще б не приходив.

— Для кого краще? — спитав Опенько.

— Для нього. Та й для всіх. Для тітки Помидори — особливо. Бо він її ще любить. І ніколи цього не простить їй.

— Як це? — здивувався старий мисливець. — Ти нічого не переплутала?

— Ні, — мала похитала головою. — Не переплутала. Але я також не розумію.

Число на число

Усі розуміли, що врятувати Мишу вони не могли — ні тоді, коли він пішов із села, ні тепер. На його повернення вже давно ніхто не сподівався — навіть Помидора. Та й не дуже любили його. І все ж ішли принишклі, збентежені, сповнені смутку. Мишу було шкода. Такої долі нікому не побажаєш. Особливо пригнічена була Леля. Тут хоч якесь знаття. А про Івася вона нічого не знала.

Тільки бачила, як той ступив у прірву і зник. А далі? Може, він теж нині ув’язнений у якомусь дереві чи камені? Може, лежить, закляклий у зловісній печері поруч із Лішаком і Любою? Ні, краще смерть, ніж така доля. Але в тому й річ, що від її вибору геть нічого не залежало: нічим зарадити братові вона не могла. Ще тоді, коли Івась зник, вона