Кетрін Стокетт - Прислуга

Іду до неї у спальню, повідомляю:

— Містер Джонні телефонує.

— Що? Він не повинен знати, що я знаю, що він про тебе знає.

Я глибоко зітхаю, показуючи, що ця брехня для мене більше не має жодного значення.

— Він телефонував до мене додому. Обман викрито, міс Селіє.

Міс Селія заплющує очі:

— Скажи, що я сплю.

Я підіймаю слухавку у спальні, пильно дивлюся міс Селії у вічі та говорю йому, що вона в душі.

— Так, сер, у неї все гаразд, — запевняю та примружую очі.

Кладу слухавку й впиваюся поглядом у міс Селію.

— Він хотів знати, як ви.

— Я чула.

— Я збрехала заради вас, знаєте.

Вона знову кладе подушку собі на голову.

Наступного полудня я вже не можу це терпіти жодної хвилини більше. Міс Селія досі на тому самому місці, що й увесь тиждень. Її обличчя — змарніле, а «насичене масло» має немитий вигляд. І кімната тхне брудними людьми. Закладаюся, що вона від п’ятниці не купалась.

— Міс Селіє, — кличу.

Міс Селія на мене дивиться, та не усміхається, не озивається.

— Містер Джонні приїде додому сьогодні ввечері, а я йому пообіцяла, що за вами нагляну. Що він вирішить, коли вгледить вас у ліжку в цій жахливій нічній сорочці.

Чую, як вона сопе, гикає, а потім починає щосили ридати.

— Це все ніколи б не трапилось, якби я залишилася там, де моє місце. Він мусив нормально одружитись. Він мусив одружитися з… Гіллі.

— Ну ж бо, міс Селія. Це не…

— Гіллі на мене дивилась… наче я порожнє місце. Наче я — сміття обабіч дороги.

— На міс Гіллі — не зважати. Ви не можете судити про себе по тому, ким вас бачить ця жінка.

— Я не створена для такого життя. Мені не потрібен обідній стіл на дванадцять осіб. Мені не вдалося б зібрати дванадцятеро людей, навіть якби я благала їх прийти.

Я хитаю до неї головою. Знову скаржиться, бо має забагато.

— За що вона мене так ненавидить? Вона ж мене навіть не знає, — плаче міс Селія. — І це не тільки через Джонні, обізвала мене брехухою, звинуватила в тому, що це я для неї дістала той… пиріг. — Вона вдаряє кулаками по колінах. — Я б ніколи не виблювала, якби не це.

— Який пиріг?

— Г-г-гіллі виграла твій пиріг. І звинуватила мене в тому, що це я її на нього підписала. Позбиткувалася … з неї. — Вона підвиває та схлипує. — Навіщо мені це робити? Вносити її ім’я у список?

Повільно я втямлюю, що відбувається. Не знаю, хто підписав Гіллі на пиріг, але знаю, чому вона готова з’їсти кожного, хто, на її думку, це скоїв.

Я глипаю на двері. Голос у моїй голові промовляє: «Йди звідси, Мінні. Просто тихенько вислизни». Та я споглядаю міс Селію в її старій нічній сорочці, і мене огортає почуття вини, густе, як глина язу.

— Я так більше не можу чинити з Джонні. Я вже вирішила, Мінні. Я повертаюсь, — вона схлипує. — Назад у Шуґар-Дітч.

— Ви зібралися кидати чоловіка, бо поригали на якійсь ве­чірці? — «Хвилиночку», — думаю, мої очі широко розплющуються. Міс Селія не може покинути містера Джонні. Що ж станеться зі мною?

Міс Селія від нагадування ридає ще дужче. Зітхаю і туплюся в неї, розмірковуючи, що робити.

Господи, гадаю, час настав. Час настав розповісти про те, про що я б нікому ніколи не хотіла розповідати. Я втрачу роботу так чи так, то ж чому б не спробувати.

— Міс Селіє… — сідаю в жовте крісло в кутку. Я в цьому домі не сиділа ніде, окрім кухні та у ванній на підлозі, проте сьогоднішній день вимагає крайніх заходів. — Мені відомо, чому міс Гіллі так розлютилась, — кажу. — Через пиріг, я маю на увазі.

Міс Селія висякується у серветку міцним гучним гудком. Вона дивиться на мене.

— Я дещо вчинила. Це було Страшно. Жахливо. — У мене заходиться серце лише від самої думки про це. Розумію, що не можу сидіти в цьому кріслі та водночас викладати ту історію. Встаю та підходжу до краю ліжка.

— Що? — вона шморгає. — Що трапилось, Мінні?

— Міс Гіллі, вона покликала мене до себе додому минулого року, коли я ще працювала у міс Волтер. Повідомити мені, що вона влаштовує міс Волтер у дім для леді похилого віку. Я злякалась, мені п’ятьох дітей годувати треба. Лерой уже й так гарував у дві зміни.

Я відчуваю, як у грудях починає пекти.

— Тепер я знаю, що повелася не по-християнськи. Та що ж за людина спроваджує власну маму в дім до чужих людей? Через її такий поганий учинок щодо тієї жінки мої дії здавалися правильними.

Міс Селія сідає в ліжку, витирає носа. Схоже, що зараз їй уже цікаво.

— Три тижні я шукала роботу. Щодня після закінчення праці у міс Волтер я вирушала на пошуки. Я пішла до міс Чайлд. Вона мені відмовила. Далі пішла до будинку Ровліс, вони мене також не хочуть. Річі, Патрік Сміт, Вокери, навіть ті католики Тібодо з сімома дітьми. Нікому не треба.

— О, Мінні, — мовить міс Селія. — Це жахливо.

Я зціплюю зуби.

— Ще з дитинства мама навчила мене не огризатися. Та я не послухалась і прославилась по місту за свої балачки. То й вирішила, що саме в цьому причина, що мене ніхто не хоче ­найняти. Коли залишилось тільки два дні в міс Волтер, а у мене досі не було нової роботи, мені стало дуже страшно. У Бенні астма, Шуґар ще в школі, і Кіндра, і… так було обмаль грошей. І саме тоді міс Гіллі, вона прийшла до міс Волтер, щоб зі мною поговорити.

— Вона пропонує: «Ставай до мене на роботу, Мінні. Платитиму на двадцять п’ять центів більше, ніж платила мама». «Поманити морквиною», як вона це називає, наче я якийсь мул для оранки. — Відчуваю, як скручую кулаки. — Я б і не подумала вирвати роботу в моєї подруги Юл Мей Крукл. Міс Гіллі вважає, що всі такі лицеміри, як вона.

Витираю обличчя рукою. Пітнію. Міс Селія слухає мене з роззявленим ротом і з зачарованим виглядом.

— Я їй кажу: «Ні, дякую, міс Гіллі». Тоді вона каже, що платитиме на п’ятдесят центів більше. Я кажу: «Ні, мем. Ні, дякую». А потім вона б’є по болючому, міс Селіє. Каже, що знає про Чайлдів, і Ровлісів, і про всіх інших, хто мені відмовив. Каже, це тому, що вона всім розповіла, що я — крадійка.

Я за своє життя нічого не вкрала, а вона всім розповіла, що вкрала. А тепер каже, що ніхто у місті не візьме собі у покоївки негритянку, що огризається та краде, то ж я можу, не вагаючись, іти до неї працювати безоплатно.

— І саме тому я так учинила.

Міс Селія кліпає до мене очима:

— Як, Мінні?

— Сказала, хай їсть моє лайно.

Міс Селія сидить там, досі із приголомшеним виглядом.

— Тоді я йду додому. Замішую той шоколадний кремовий пиріг. Кидаю туди цукру та