Кетрін Стокетт - Прислуга

пекарського шоколаду «Бейкерс», і справжньої ванілі, що кузина мені з Мексики привезла. Волочу це все до будинку міс Волтер, де, я знаю, міс Гіллі сидітиме, очікуючи, доки прийдуть із того дому та заберуть її маму, щоб вона могла продати її будинок. Перебрати її срібло. Забрати все, що їй належить.

— Щойно я ставлю пиріг на кухонну поверхню, міс Гіллі всміхається, сприймаючи його за оферту миру, начебто я так намагаюся показати, що шкодую за своїми словами. А потім я дивлюся на неї. Своїми очима дивлюсь, як вона його їсть. Два великі шматки. Вона пхає це до рота, ніби смачнішого ніколи не куштувала. А потім говорить: «Я знала, що ти передумаєш, Мінні. Знала, що таки вийде на моє». І сміється, якось манірно, так, мовби це страшенно смішно.

— І саме тоді міс Волтер, вона мовить, що також зголодніла й теж хоче шматочок цього пирога. Я відповідаю їй: «Ні, мем. Цей — спеціально для міс Гіллі».

— Міс Гіллі дозволяє: «Мама може їсти, якщо бажає. Проте лише маленький шматочок. Що ти в нього додаєш, Мінні, що він такий смачний?» Я кажу: «Ту хорошу ваніль з Мексики» та продовжую далі. Кажу їй, що ще я туди додала — особисто для неї.

Міс Селія тупиться у мене, непорушна як камінь, а я неспроможна зараз глянути їй в очі.

— Міс Волтер — у неї рот роззявився. На тій кухні ніхто не зронив жодного слова так довго, що я могла би вийти за двері, допоки вони зрозуміють, що мене немає. А потім міс Волтер починає реготати. Реготати так, що майже падає з крісла. Каже: «Що ж, Гіллі, гадаю, ти отримала по заслузі. І я на твоєму місці не розпускала би плітки про Мінні, бо прославишся в місті як леді, що з’їла два шматки лайна Мінні».

Я зиркаю на міс Селію. Вона дивиться широко розплюще­ними очима, з огидою. Я починаю панікувати, що розповіла їй це. Вона більше ніколи мені не довірятиме. Іду до жовтого крісла й сідаю.

— Міс Гіллі вважала, що вам про це відомо. Що ви над нею насміхались. Вона б на вас так ніколи не напосіла, якби я не зробила того, що зробила.

Міс Селія просто тупиться в мене.

— Та я хочу, щоб ви знали, що якщо ви покинете містера Джонні, то міс Гіллі виграла цей футбольний матч. Вона перемогла мене, перемогла вас… — Я хитаю головою, згадуючи про Юл Мей у в’язниці, і міс Скітер, залишену без друзів. — У цьому місті зосталось не так багато людей, яких вона не перемогла.

Міс Селія притихає на певний час. Потім вона глипає на мене й розтуляє рота, щоби щось вимовити, але знову його стуляє. Врешті видає:

— Дякую тобі. За те, що… розповіла мені про це.

Вона повертається в ліжко. Та перед тим, як зачинити двері, я помічаю, що її очі широко розплющені.

Наступного ранку я бачу, що міс Селія врешті спромоглася ­вилізти з ліжка, помити голову й знову накласти всю ту косметику. Надворі холодно, то ж на ній знову одна з її облягаючих кофтин.

— Раді поверненню містера Джонні? — питаю. Не те щоб мене це цікавило, та я хочу знати, чи вона досі не відмовилась від ідеї піти від нього.

Та міс Селія небагатослівна. У її очах втома. Вона не поспішає всміхатись через кожну дрібничку. Вказує пальцем за кухонне вікно:

— Думаю посадити ряд трояндових кущів. Уздовж задньої частини маєтку.

— Коли вони цвістимуть?

— Маємо щось побачити наступної весни.

Сприймаю це як хороший знак, те що вона планує майбутнє. Гадаю, що хтось, хто планує втекти, не перейматиметься тим, як посадити квіти, які не цвістимуть до наступного року. Решту дня міс Селія проводить у квітковому саду, пораючись біля хризантем.

Наступного ранку, по приході знаходжу міс Селію за кухонним столом. Вона вийняла газету, та сама дивиться на дерево мімози. Надворі мокро й холодно.

— Доброго ранку, міс Селіє.

— Привіт, Мінні. — Міс Селія лише сидить, визираючи на те дерево, перебираючи пальцями ручку. Починається дощ.

— Що бажаєте на обід? У нас є печена телятина, ще курячий пиріг залишився… — Нахиляюсь до холодильника.

Мені треба щось вирішити з Лероєм. Сказати йому, як є: «Або ти припиняєш мене лупцювати, або я йду. І дітей із собою не беру». Про дітей неправда, але це мусить його налякати дужче, ніж будь-що.

— Я нічого не хочу. — Міс Селія встає, знімає один туфлик на шпильці, потім інший. Випростується, досі не відводячи погляду від того дерева у вікні. Тріщить кісточками на пальцях. І виходить через задні двері.

Я бачу по той бік скла її, а потім бачу сокиру. Я трохи лякаюся, бо кому би сподобався вигляд шаленої леді із сокирою в руках. Вона навідмаш розсікає нею повітря, наче битою. Тренувальний удар.

— Леді, цього разу ви таки з’їхали з глузду.

Міс Селія під дощем намокає з голови до ніг, та їй байдуже. Вона починає рубати те дерево. Листя осипається, прилипає до її волосся.

Я ставлю тарілку із телячою печенею на кухонний стіл і спостерігаю з надією, що це не переросте в щось більше. Вона стискає губи, витирає дощові краплі з очей. Не втомлюється, кожен її удар дужчає.

— Міс Селіє, ну ж бо, тікайте з-під дощу, — репетую. — Хай це зробить містер Джонні, коли повернеться.

Та вона не реагує. Вона прорубує до половини стовбура, й дерево починає трохи похитуватись, як мій п’яний тато. Зрештою хляпаюсь у крісло, де міс Селія сиділа й читала, чекаю, доки вона закінчить свою роботу. Хитаю головою й опускаю погляд на газету. Саме тоді помічаю сховану під нею записку міс Гіллі та чек від міс Селії на двісті доларів. Приглядаюсь. Уздовж нижньої частини чека, у маленькій графі для заміток, міс Селія вивела красивим почерком:

«Для Гіллі. Два шматки».

Я чую тріщання й бачу, як дерево валиться на землю. Листя та гіллячки злітають у повітря, обліплюючи її «насичене масло».

Міс Скітер

Розділ 27

Пильно дивлюся на телефон на кухні. Так багато часу вже ніхто не телефонував, що він висить на стіні, мов мертвий. Скрізь страшенно тихо — у бібліотеці, в аптеці, де беру для мами ліки, на Гай-стрит, де купую чорнило для друкарської машинки, у нашому домі. Через убивство президента Кеннеді менше ніж два тижні тому світ, здається, занімів. Наче ніхто не хоче порушити тишу першим. Ніщо не видається достатньо важливим.

У тих нечастих випадках, коли телефон таки дзвонить, то це доктор Ніл повідомляє про все гірші й гірші результати аналізів або хтось із родичів розпитує про мамине здоров’я. І все ж я досі іноді думаю, що це Стюарт, хоча минуло вже п’ять місяців, відколи він телефонував востаннє. Я нарешті не витримую та розповідаю мамі, що ми розійшлися. Мама приголомшена (я підозрювала, що так і станеться), але, на щастя, лише зітхає.

Я глибоко вдихаю, набираю нуль і зачиняюся в комірчині. Диктую