Вікторія Сурен - Фатальне інтерв'ю, Вікторія Сурен

Б’ю долонями, намагаючись пробити пластик, але він не піддається, а ручка знята.

— А-а...

Слабке тіло безсило падає на стіл п’ятою точкою, коли підгинаю під себе коліна, захищаючись від перебігу подій.

— Я в підвалі, — кажу собі, — мене викрали, — нагадую. — Прямо в концертному залі. Прямо в залі... Аніта телефонуватиме, подумає, що я п’яна та не додзвониться. Дасть мені кілька днів побути на самоті. Назарій... Назарій не дзвонитиме. А якщо дзвонитиме, то подумає, що я ображаюся та ігнорую. Мама… мама…

Я кривлюся від сліз, затуливши червоне обличчя долонями.

— Оля не шукатиме. Дар’я Бог знає де, і я сама. Я сама. Я сама. Що мені робити? Що мені робити? Що роб…

А-а.