Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Сльози Анто стікали по очах, але він все ще не рухався.

«— Зробив би так само» — відповів тоді хлопець на відео.

Кадри із аварії були ніби ідентичними до кадрів, що знаходилися перед його очима.

Кйонтаро привів друга до тями і вони підбігли до машини, яка димілася та ламала кістки усвідомленням того, що всередині знаходилася Кірілла.

Його найдорогоцінніша людина на світі.

Його промінь сонця.

Його далекий сенс робити ковток воздуха зрання.

А зараз він згасає...

Його промінь сонця згасає з кожною секундою...

— Життя Кірілли, дідько! Моєї Кірілли згасає, згорає, віддаляється! — кричали думки Анто, через що він захлинався у своїх сльозах.

Люди вже встигли зібратися навколо місця ДТП. Хтось старався витягнути потерпілих із машини, поки Анто викликав швидку допомогу. Руки тремтіли, телефон двічі падав...

Коли винесли Кіріллу, закривавлену і без тями, Анто впав на коліна, розриваючись у плачі. Тремтячі долоні тягнулися до її обличчя під сирену швидкої допомоги, яка наближалася. Здавалося, парубок ось-ось торкнеться її ніжної шкіри, як сильні руки схопили його ззаду і потягнули геть. Подалі від місця події. Подалі від тіла постраждалої. Подалі від його дівчинки. Кйонтаро тримав свого друга довго, люди допомагали.

Істерика хлопця не закінчувалася, а очі не покидали дівчину і все, що з нею відбувалось, поки всіх постраждалих не «запакували» у машину «Ambulance». 

Колеса крутились, машина віддалялася, а дихання переривалось, перескакувало, розуміння дійсності ще досі не займало своє місце.

— Що це були за люди? Як так сталось? Як ваш Бог, про якого ви всі говорите, дозволив цьому статись? Як? Як?! ДІДЬКО!! ЯК??!... 

Ніби нічого не змінилося. Я не відчула навіть болю. Ходжу, як і раніше, живу, як і раніше, тільки є одне «но» — мене ніхто не бачить. Я одна самісінька серед мільярдів живих людей. Здається, це саме те, про що я мріяла завжди, але занадто дивні відчуття...

Анто вже звик до того, що речення «Кірілла жива» не змусить її ні прийти до нього, ні порадувати обіймами. Так само як і хлопця не можуть змусити встати, нормально поїсти, привести себе в порядок, змиритись, в кінці кінців.

Та одного вечора все змінилося...

Хлопець гуляв вечірнім шосе, на якому все й сталося три місяці тому. Асфальт уже давно змив її кров... Ноги плелися самі, бо Анто до сих пір блукав у своїх думках. Як ходячий мертвець...

А як ще люди почувають себе, коли життя важливої людини тримається на волосинці?

Лікарі кажуть, що шанси не великі і, якщо вона навіть і прийде до тями, до кінця життя залишиться інвалідом. Та Анто цей вирок не хвилював. Він готовий був доглядати її. Дивитися в її очі й відчувати щастя. Але щастя на даний момент — це фантазії, а життя зараз для нього — прірва. В якій він перебирав ногами. Не відриваючи погляд від проклятого шосе.

Як раптом щось біле замітив його периферійний погляд.

І він побачив її... 

Як таке можливе? Вона ж зараз там... Під десятками дротів... У стінах білого приміщення, яке повертає людей до життя, чи навпаки — забирає їх душі назавжди. Вона ж зараз там... Тоді виходить, що... Передімною її... Душа?

— Кірілла! — крикнув хлопець слідом за дівчиною.

— Що? Мене хтось бачить? Як таке можливо? — я обернулась, але замість незнайомця, якого очікувала побачити, зустрілася поглядом з НИМ.

— Анто! — ноги кинулися в біг.

— Кірілла! — хлопець летів, наче птаха, — Кірілла!!!

Торкнувшись дівчини, відчувши її аромат, він нарешті розплакався від щастя, а не від смутку... Його дотики ніби почали впитувати в себе її душу, яка поступово счезала із його виду, наближаючись все ближче. Ближче до його душі.

Вона счезла із його очей...

Залишившись всередині нього...

Всередині маленького сердечка, яке так хотіло кохати...

~THE END~