Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Згода, - змахнув він рукою та начаклував три миски, у одній з яких були сухі зерна гороху. – Хто назбирає більше гороху – той і виграв.

Вайо програв. Через що він усю вечерю невдоволено мовчав на адресу Хаола. А той по-доброму дражнив коханого, пропонуючи йому якісь дрібні шматочки зі своїх паличок.

Щойно усі поїли та попили, підлітки узяли кожен свої подарунки один від одного, та пішли за старшими, які привели їх до якогось постоялого двору. Ті завели всередину, орендували дві кімнати: одну із двомісним ліжком і другу із двома одномісними. Хлопцям віддали першу, чому вони миттю зраділи та швидко побігли на другий поверх, аби якомога скоріше подивитися де вони будуть ночувати. Вчителі піднялися слідом за ними – їх номер був по сусідству.

- Фух, - втомлено впав Ракор сідницями на ліжко біля вікон, одразу відчувши солому в матраці. – Не дуже тут і м’яко, - змахнув долонею на постіль, перетворюючи наповнювач на пір’я.

- Але тепло і обслуговування гарне, - присів на своє місце Согнот. – Тим паче, що ми тут усього на одну ніч.

- А потім знову увесь день гуляти із ними, - впав молодий викладач на подушку.

- Невже так втомився? – іронічно посміхнувся старший.

- Та ні. Просто нудно. Вони один одного розважають, а я просто тиняюся неподалік. Ех…

- Поки вони малі, то за ними краще приглядати. Тим паче, коли вони так далеко від академій.

- Та я розумію. Просто нудно одному тинятися, - покосився на колегу. – Завтра ви також повернетеся до академії?

- Ні, завтра я можу півдня приділити Вайо. Однак ці побачення забирають дійсно багато часу. Інші сини обурюються.

- Можу їх зрозуміти.

- А Вайо я відмовити не можу… - знизав плечима. – І так раз на тиждень бачаться.

- Щось мені здається, що ви хочете попросити мене практикувати і надалі одноосібний нагляд за хлопцями.

- Тільки, якщо ти можеш. У мене п’ять синів. І коли я весь день приділяю тільки одному з них, навіть коли інші не знають на що саме йде цей час, вони починають ображатися. Рівноцінне розподілення часу дуже важливо для синів. Інакше вони починають думати, що їх не люблять, - зітхнув, опустивши плечі.

- Добре, - підняв Ракор погляд до стелі. – Думаю час від часу я зможу самостійно приглядати за ними на побаченнях.

- Дякую тобі…

- Буду тинятися вулицями, пригадуючи чим я займався до того, як став вчителем, - подивився він на свою долоню, запаливши між пальців маленьку сферу світла.

- А чим ти займався?

- Та вихователем у малій академії працював, тимчасові підробітки шукав, людей докучав… - почав гратися кулькою в руці.

- Яке цікаве життя майбутнього вчителя, - здивувався Согнот.

- А в вас не так? – подивився молодший на старшого.

- Після випуску я шукав себе два роки, після чого влаштувався до золотого полум’я помічником і служив йому, поки не оголосили про пошук нового вчителя. Спокійне життя із купою документів. До того я і не думав, що у Золотій вежі процвітає бюрократія.

- Так, мені золоті журавлі також на неї жалілися…

Розмови про життя продовжувалися ще деякий час, перш ніж з сусідньої кімнати став лунати ну дуже голосний сміх двох підлітків.

- Ех… - піднявся Ракор з ліжка. – Піду побалакаю з ними… - попрямував до дверей.

Вийшов. У коридорі галас стояв чи не більший.

- Гей! – постукав він до учнів. – Хлопці!

Ті замовкли. Кімната відчинилася.

- Наставнику? – ніяково посміхнувся йому захеканий і червоний Хаол у чорному нижньому одязі.

- Чого ви регочете на всю будівлю? – з осудом почав старший. – Пізно вже. Деякі люди спати лягли.

- Вибачте, вчителю, - відповів йому спітнілий та рум’яний Вайо, що стояв углибині номера в такому самому вбранні і з подушкою в руках.

- Чим ви взагалі займаєтеся на ніч дивлячись? – сварив вчитель свого вихованця.

- Подушками б’ємося, наставнику, - із задишкою відповів той.

- Знайшли час для такого. Хочете битися – бийтеся тихо. Я не хочу чути претензії якихось людей на вашу поведінку. Зрозуміло?

- Так, наставнику, - кивнув Хаол.

- Добре. Поводьтеся тихо, - огледів їх кімнату. – І не розгроміть номер, - серйозно поглянув на підопічного, розвернувся та пішов.

Підліток кивнув, закриваючи за ним двері. Наступні дуркування були дійсно тихіше, однак вчителі все одно чули, як ті продовжували хихотіти і бити один одного пір’яними подушками.

Пройшов деякий час. Будь-який галас затих у кімнаті поруч. 

- Певно награлися і лягли спати, - важко видихнув Ракор, граючи із Согнотом у магічну гру для академій Червоних квітів.

Чоловіки сиділи один навпроти одного на підлозі та розставляли свої вогники у клітинки на невеликому полі, де хаотично стирчали п’ять сірників, які треба було залишити незапаленими. Молодий педагог грав помаранчевими вогниками, бо не вмів робити інші кольори, а більш досвідчений – зеленими.

Грали викладачі близько сорока хвилин, чекаючи свого часу для сну. Колись перемагав Согнот, колись – Ракор. Але неозброєним оком було помітно, що перший грає у цю гру на рівень краще. За молодим вчителем було усього дві перемоги, коли за досвідченим – вісім.

- Фух… - відхилився Ракор назад, спостерігаючи за тим, як один з сірників горить помаранчевим полум’ям. – Давайте пограємо у нашу гру? – витер своє чоло.

- Програвати втомився? – посміхнувся Согнот на це.

- Ще б пак.

- Хах, але у мене не грозова кров. У які ваші ігри я зможу зіграти?

- Яке цікаве виправдання ви знайшли для себе, - покосився на нього молодий.

- Однак доволі робоче, - розтягнув той губи у задоволеній посмішці.

Викладач Злітаючого журавля хотів ще щось сказати, як з сусідньої кімнати почувся оглушливий гуркіт магічного імпульсу, від якого зі стелі посипалася штукатурка. Чоловіки нашорошено завмерли, дивлячись один на одного. Послідував другий імпульс, що похитнув вогники на ігровому полі.