Ольга Іваненко - Академія трьох стихій , Ольга Іваненко

Глава 46 (2)

Десь опівдні в мене почала нити спина через довге сидіння. Довелося піднятися й пройтися кімнатою, виконуючи нехитрі фізичні вправи.

На жаль, я нічого не знайшла про межисвіт, немов про нього приховували всю інформацію, щоб вона не потрапила не в ті руки. Це мене дуже розлютило, і я відчула знайоме поколювання в долонях через надлишок емоцій. Хоча, начебто, зовні я була спокійна. Але всередині вирувала неймовірно сильна енергія, яка рвалася назовні.

Я озирнулася на всі боки, склала долоні човником та закликала маленьку кульку води, яка зависла в повітрі над моїми долонями.

Відразу полегшало. Зайва енергія вийшла, утворивши цю кумедну краплю, яка не могла визначитися з формою.

Я підійшла до вікна й спробувала зловити краплею сонячне світло, яке було рідкістю цієї пори року, щоб пограти сонячним зайчиком.

Але стукіт, що долинув із шафи, відволік мене, й крапля впала на підлогу, утворивши маленьку калюжку. Я здивовано подивилася в бік звуку, не розуміючи, що могло його викликати.

Я підійшла до білої шафи і з сумнівом смикнула на себе дверцята.

Усередині все було тихо.

Тоді я обійшла шафу й зазирнула у щілину між стіною та меблями. Але й там нічого дивного не було.

Вирішивши, що це були сусіди, я набрала номер Дженні й пішла на кухню, щоб зробити собі легкий перекус із фруктів та кількох рисових хлібців.

- Тіффані! – пролунав гучний вигук у телефоні. - Я хотіла тобі сьогодні зателефонувати! Ти вже видалила татуювання?

- Майже, - невпевнено відповіла я. - Ти там не сумуєш?

- Звичайно сумую! - упевнено відповіла подруга. - Це ж треба було, щоб так збіглося, що ти з Райаном живеш в одному місті. А зі мною поряд лише професор Руд, який веде пророцтва. Це ж несправедливо!

- Чому? - здивувалася я. - Візьми коробку цукерок після Нового року й вирушай до нього в гості. Може, погадає тобі на Райана. Розкаже, скільки дітлахів у вас буде, і коли поїдете у подорож.

- Ти дражнишся? - занила в телефоні Дженні. - Тобі добре. З тобою кожен хлопець, що побачив тебе, хоче познайомитися!

- Не цього я хочу, - мало не загарчала я, адже ще не переключилася після швидкоплинних стосунків з професором. – І, взагалі, поменше базікай. Ти забула, що я пристойна дівчинка, яка крім навчання нічим не займалася.

- А як батьки на твої вбрання реагують? - з образою в голосі запитала подруга.

- Вони їх не бачать, - коротко відповіла я і розвернулась у бік кімнати з бананом у руці. – І не варто нікому про них казати.

– Я нікому не розповідала, – злякано сказала дівчина. - Просто дивуюся, що ти так уміло все приховуєш.

 - Ну, у мене язик не такий довгий, - я надкусила банан та подивилася в бік вікна.

Мою увагу привернув якийсь рух там. І я почала вдивлятися в той бік.

Спершу нічого не відбувалося. А потім лялька, що сиділа на підвіконні, обернулася в мій бік, моргнула очима й різко зрушила вперед, від чого впала на підлогу одночасно з бананом, який я випустила з переляку.

Я не слухала Дженні, яка продовжувала обурено пояснювати, що вона не така, якою я її описала. Гучно грюкнувши дверима, які вели до моєї кімнати, я перервала потік словникового запасу подруги і гаркнула в трубку:

- Надішли мені повідомлення з адресою Райана, — скомандувала я, намагаючись не показувати тієї паніки, яка наростала в мені. - Я знаю, що ти потай на уроці професорки Слоу залазила в журнал та переписала все, що тобі треба було.

- Звідки ти дізналась? - вигукнула Дженні.

Але я не поспішала пояснюватися перед нею. Зараз був не вдалий час.

Я кинула слухавку в кишеню й поспішила залишити квартиру.

Виходячи в під'їзд, я почула, як щось грюкнуло об двері, що вели до моєї кімнати. Від цього я, аж, підстрибнула й поквапилася замкнути скоріше двері.

На вулиці я почула звук, що повідомляв про повідомлення, яке надійшло на телефон. Але я не поспішала його діставати. Мені хотілося якнайшвидше опинитися в натовпі людей. Здавалося. Там буде безпечно.

Відійшовши на пристойну відстань, я обернулася до будинку. І від побаченого мене ніби пройняло холодом.

На вікні стояла та сама лялька та тягла до мене руки.

Не розуміючи, що відбувається, я побігла щосили в бік зупинки, не обминаючи калюжі. Здавалося, мені вперше було страшно. Я навіть проігнорувала вигуки стареньких бабусь, які нарікали на мою некультурну поведінку.

Я вбігла в перший-ліпший автобус, навіть, не розбираючись, куди мені треба їхати.

І тільки-но сіла біля кондуктора, полізла в кишеню за телефоном, щоб дізнатися, куди мені добиратися.

На диво, я опинилась у потрібному автобусі. І проїхати мені треба було лише з десяток зупинок. Звичайно, після такого завдання Дженні це нервувала, але мені було зараз не до цього. Мені хотілося опинитися поряд із магом. На жаль, батьки працювали до пізньої ночі, і чекати їх на вулиці було не варіант.

Я вийшла на потрібній зупинці і швидко дісталася до будинку однокурсника, постійно обертаючись на всі боки. На щастя, жодних більше незрозумілих подій не трапилося, і я із сумнівом зателефонувала до вказаного номера квартири, сподіваючись, що Дженні нічого не наплутала.

Незабаром пролунало клацання замків, і двері відчинив Ріхард – брат Райана та наглядач в будиночку першокурсників.

- Міс Глурр? – він здивовано дивився на мене. – Чому під час канікул у мене відчуття, що я на роботі?

- Я до Райана, - постаралася я посміхнутися безтурботною посмішкою. – Вже встигла скучити за одногрупниками. І коли дізналася, що Райан живе поблизу, вирішила відвідати його.

- Як це мило, - пирхнув Ріхард та запустив мене всередину. - Крайні двері праворуч. Постарайтеся не шуміти. Я з Регіною роблю уроки.

- Ми не заважатимемо вам, - я зняла туфлі, що промокли після мого бігу, та повісила не менш суху курточку на гачок.

Розглянувши мої речі, Ріхард скривився, схопив усе та відніс кудись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍