Ольга Іваненко - Академія трьох стихій , Ольга Іваненко

Здогадуючись, що мої речі вирушили сушитися, я пішла у вказаному напрямку та постукала у двері.

- Я сказав, що не робитиму з нею математику! – пролунало з-за дверей. – Самі вирішуйте свої задачі з басейнами.

- Вони абсолютно не мої, - я увійшла до кімнати й зачинила за собою двері.

- Тіффані? - Райан подивився на мене з неприхованим здивуванням, а потім схилився над телефоном та почав активно стукати по екрану. - Ти що тут робиш? Точніше, звідки ти знаєш, де я живу?

- Мишка розповіла, - я сіла на стілець, здогадуючись, що Райан забув про елементарні норми ввічливості.

- Звідки в Дженні моя адреса? - невдоволено запитав хлопець, не відриваючись від гри в телефоні. – Я їй лише свій номер дав. Я це добре пам'ятаю.

- А Дженні вміє брати, там де не дають, - хитро відповіла я. - І я зараз трохи про інше приїхала поговорити з тобою.

- Про що? – без цікавості спитав Райан.

- Ти в привидів віриш? – із сумнівом почала я.

- Ти про Джейкоба, який в академії за Есмі бігав? - Райан нарешті вимкнув телефон та підняв на мене стомлений погляд. - Вона щось про нього розповідала. Що вона його на поверхні може лише бачити. А коли починає спускатися в межисвіт, може з ним розмовляти, як із живим. Та й на вигляд вона його від живих не відрізняє.

- Я про інших привидів, - зніяковіло пояснила я. - Про тих, які вселяються в предмети та починають бешкетувати, чим псують життя тим, у кого вони оселилися.

- Ти фільмів багато передивилась? - Райан відклав убік телефон та поправив руками своє темне волосся, що стирчало у всі боки.

- А ти в телефоні переграв, - я невдоволено подивилася на хлопця. - Он, очі червоні. Мабуть, навіть не спав. Залип, хлопче?

Райан невдоволено потер очі й трохи розсіяним поглядом глянув на мене.

Виглядав він, наче совеня, що вивалилося з гнізда і здивовано дивилося навколо своїми карими очима.

Я мимоволі посміхнулася та зважилася розповісти хлопцеві про те, що трапилося сьогодні вранці, починаючи з того моменту, як я відвідала татуювальника.

- У тебе з рани тече чорна рідина та довкола тебе оживають ляльки? – недовірливо перепитав хлопець й підійшов до мене. - І з усіх знайомих, ти вибрала саме мене, щоб розповісти це?

Розуміючи, що Райан мені не вірить, я нахилилася трохи вперед та подивилася йому у вічі.

- Я розумію, що це дивно, - погодилася я з ним. – Але ти єдиний із усіх жителів академії, хто живе зі мною в одному місті. Принаймні, я нікого більше тут не знаю. А сидіти вдома, коли довкола мене твориться щось неясне, мені страшно. Можливо, ти здивуєшся. Але я така сама людина, як інші. І я також можу чогось боятися.

- Вибач, але я думав, що ти можеш лише боятися неправильно підібрати сумочку до туфельок, - Райан все ще дивився на мене уважно. – Але, напевне, я помилявся. Треба з Есмі зв'язатися. Дізнатися, що вона думає з цього приводу.

 - Я з нею вранці зв'язувалася, - кивнула я. – Якщо можна, зроби дзвінок по відеозв'язку. Думаю, так буде зручніше розмовляти з огляду на те, що нас тут двоє.

- Без проблем, - кивнув Райан та поставив телефон на підставку, щоб було зручніше спілкуватися.