Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

виє, дерева хиляться, Блекгіт мерехтить і змінюється в міру того, як його гості йдуть з їдальні до своїх спалень, а потім до бальної зали, де оркестр уже зайняв сцену й чекають гості, що приїхали лише на вечір. Слуги відчиняють великі скляні двері, музика виривається надвір і котиться по маєтку в ліс.

— Тепер ви бачите їх так, як бачу я, — каже тихим голосом Чумний Лікар. — Актори у виставі, які ніч за ніччю роблять те саме.

Він стоїть позаду мене, його майже не видно з-за дерев і кущів. У непевному світлі жаровень його маска наче плаває в мороці, наче душа, що намагається відірватися від тіла.

— Це ви розповіли Лакеєві про Анну? — шиплю я.

Мені потрібне все моє самовладання, щоб не кинутися на нього й не задушити.

— Мене не цікавлять ні він, ні вона, — байдуже каже він.

— Я бачив вас біля сторожки з Деніелом, а потім ще раз біля озера, а тепер Анна зникла, — кажу я. — Це ви розповіли їм, як її знайти?

Це перший раз, коли голос Чумного Лікаря видається невпевненим.

— Запевняю вас, пане Бішоп, мене не було ні там, ні там.

— Я бачив вас, — ричу я. — Ви розмовляли з ним.

— То був не… — він замовкає, а коли знов починає говорити, в його голосі чується розуміння. — То ось як він це робить! А я ж-бо думав: звідки він так багато знає?

— Деніел брехав мені від самого початку, а ви берегли його секрет.

— Я не маю втручатися. Я знав, що ви зрештою викриєте його.

— То чому ви попередили його про Анну?

— Бо турбувався, що ви цього не зробите.

Музика раптово стихає; глянувши на годинник, я бачу, що за кілька хвилин уже одинадцята. Майкл Гардкасл зупинив оркестр, щоб спитати, чи не бачив хтось його сестру. Біля стіни будинку рух, темрява посунулася: Дербі, згідно з наказом Анни, займає позицію біля каменя.

— Я не був на тій галявині, пане Бішоп, даю вам слово, — каже Чумний Лікар. — Я все вам незабаром поясню, але наразі мушу зайнятися власним розслідуванням.

Він швидко йде, залишивши по собі самі лише питання. Був би я в іншому носії, я побіг би за ним, але Рештона зроблено інакше, його важче злякати, думає він швидко. Наразі мене турбує лише Івлін. Я женю Чумного Лікаря зі своїх думок і крадуся ближче до дзеркального басейну. На щастя, опале листя та гілки настільки деморалізовані попереднім дощем, що вже неспроможні скрикувати під моїми ногами.

Івлін наближається, схлипує, шукає серед дерев мене. Якою б не була її роль у цих подіях, їй вочевидь страшно, все її тіло тремтить. Певно, вона вже вколола собі релаксант, бо злегка хитається, неначе нею рухає музика, яку крім неї ніхто не чує.

Я шурхочу найближчим кущем, щоб вона знала, що я поруч, але медикаменти роблять свою справу — вона вже надто погано бачить, щоб помітити в темряві чоловіка. Але все одно вона йде далі, в лівій руці виблискує сріблястий пістолет, стартовий вона тримає правою. Вона притискає його до ноги, щоб його не було видно.

Вона має мужність, у цьому їй не відмовиш.

Дійшовши до краю дзеркального басейну, Івлін вагається, а я, знаючи, що буде далі, думаю, чи не заважкий зараз для неї цей срібний пістолет, чи не заважкий для неї весь цей план?

— Боже, допоможи нам, — тихо каже вона, спрямовує сріблястий пістолет на свій живіт і тисне гачок стартового пістолета, який тримає біля ноги.

Постріл такий гучний, наче світ розколовся, стартовий пістолет вислизає з руки Івлін у чорнильну воду дзеркального басейну, а сріблястий пістолет падає в траву.

По її сукні розповзається кров.

Івлін зачаровано дивиться на неї, а потім похиляється й падає у воду.

Мене паралізує страждання, комбінація пострілу та виразу обличчя Івлін перед падінням звільняють у мені якийсь старий спогад.

«Ти не маєш на це часу».

Він так близько. Я майже бачу інше обличчя, чую інше благання. Інша жінка, яку я не зміг врятувати, і прибув у Блекгіт, щоб її… що?

— Чому я прибув сюди? — голосно скрикую я й намагаюся витягнути цей спогад з темряви.

«Рятуй Івлін, вона тоне!»

Кліпнувши, я дивлюся на дзеркальний басейн, де лицем униз плаває Івлін. Паніка змиває біль, я схоплююся на ноги, мчу через кущі у крижану воду. Її сукня розповзлася по поверхні, важка, як мокрий мішок, а дно дзеркального басейну вкрите ковзким мохом.

Я не можу її вхопити.

Біля бальної зали галас. Дербі б'ється з Майклом Гардкаслом, привертаючи до себе майже стільки ж уваги, скільки жінка, що помирає в басейні.

Над головою вибухають феєрверки, освітлюючи все червоним і пурпуровим, жовтим і оранжевим світлом.

Я хапаю руками Івлін за талію й витягую її з води на траву.

Впавши в грязь, відновлюю дихання й дивлюся, чи міцно тримає Канінгем Майкла, як я сказав йому.

Він робить як треба.

План діє. Але не завдяки мені. Розбуджений пострілом старий спогад мало не паралізував мене. Інша жінка, інша смерть. Це був страх на обличчі Івлін. Річ у ньому. Я впізнав страх. Саме він привів мене до Блекгіту, я впевнений у цьому.

До мене біжить доктор Діккі. Він розчервонівся, захекався, у його очах загроза втратити статок. Івлін сказала мені, що йому платять за липове свідоцтво про смерть. За веселим старим солдатом ховається ціла кримінальна імперія.

— Що трапилося? — питає він.

— Вона стрелила себе, — відповідаю я, дивлячись, як на його обличчі розквітає надія. — Я все бачив, але не міг нічого вдіяти.

— Вам не слід винити себе, — він плескає мене по плечу. — Слухайте, йдіть випийте бренді, а я займуся нею. Залиште це мені, гаразд?

Коли він опускається біля її тіла на коліна, я підіймаю з землі сріблястий пістолет і йду до Майкла, якого досі міцно тримає Канінгем. Дивлячись на них двох, я не вірю, що це можливо. Майкл низенький і кремезний, наче скажений бик у схожих на мотузки руках Канінгема. Але хоч як би Майкл не звивався, хватка Канінгема стає лише міцнішою. Зараз її не розірвати ні монтувалкою, ні зубилом.

— Мені невимовно шкода, пане Гардкасл, — кажу я, співчутливо кладучи руку на його плече. — Ваша сестра позбавила себе життя.

Він миттєво перестає опиратися, його очі