Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

чую. Натомість там, за дверима, повна тиша.

— Ендрю, — кажу я. — У тебе ж є ключ?

— Так, звісно, у мене є ключ, — озивається він.

І от саме тоді в мене виникає паскудне передчуття. Вночі я

товкмачила була собі, що це просто випадковість. Це мала бути

випадковість. Аж раптом я вже не так цього певна. Зрештою, як таке

можливо: випадково замкнути свою дівчину на горищі й не збагнути

цього навіть за багато годин?

— Ендрю, відчини двері, будь ласка.

— Міллі. — Голос його звучить якось дивно. Незнайомо. —

Пам’ятаєш, ти вчора читала мої книжки, ті, що стояли в книжковій

шафі?

— Так.

— Ти взяла звідти кілька книжок, а потім просто залишила їх на

журнальному столику. То були мої книжки, а ти повелася з ними не

найкращим чином, еге ж?

Щось я не збагну, що він має на увазі. Так, я справді витягла кілька

книжок із шафи. Три, здається. А потім, мабуть, щось відтягнуло мою

увагу, тому назад я їх так і не поставила, забула. Але хіба ж це аж така

велика проблема? Чому в нього такий засмучений голос?

— Я… вибач, будь ласка.

— Гм… — Інтонації в нього досі дуже дивні. — Ти кажеш «вибач», але ж це мій будинок. Ти не можеш просто робити тут що тобі

заманеться цілком безкарно. Я вважав був, що ти в курсі — ну, ти ж

служниця й усе таке.

Мене пересмикує від того, як зневажливо звучить оце «служниця», але зараз я ладна на все, аби він заспокоївся.

— Вибач, будь ласка. Я не хотіла чинити розгардіяш. Я зараз усе

приберу.

— Я вже прибрав. Запізно.

— Послухай, ну ж бо, ти зараз відімкнеш двері, і ми це обговоримо.

— Я відімкну двері, — озивається він. — Але спершу ти маєш дещо

для мене зробити.

— Що саме?

— Бачиш ці три книжки, що їх я лишив на підлозі?

Книжки досі лежать посеред кімнати — ті самі книжки, через які я

мало не перечепилася сьогодні вночі. Вони лежать там, де він їх

поклав.

— Так.

— Я хочу, щоб ти лягла на підлогу кімнати й поклала їх на живіт.

— Тобто?

— Ти добре мене почула, — каже він. — Я хочу, щоб ти поклала ці

три книжки собі на живіт. І тримала їх так три години.

Я дивлюся на двері, уявляючи собі, як він усміхається там, у

коридорі.

— Ти ж бо жартуєш, еге ж?

— Жодних жартів.

Зеленого поняття не маю, нащо він це робить. Це не той Ендрю, у

якого я закохалася. Він наче грається зі мною в якусь химерну гру. Не

знаю, чи він розуміє, що зараз дуже мене засмучує.

— Послухай, Ендрю. Хай там що ти замислив, хай у яку гру вирішив

пограти, випусти мене, будь ласка, із цієї комірки й принаймні дай піти

в туалет.

— Мені що, дохідливіше пояснити? — Він цокає язиком. — Ти

недбало залишила мої книжки у вітальні, я мусив замість тебе

прибирати їх на належне місце. Тепер я хочу, щоб ти взяла ці книжки й

відчула їхню вагу.

— Я цього не робитиму.

— Хибне рішення. Бо ти не вийдеш із цієї кімнати, допоки не

виконаєш того, що я тобі наказав.

— Чудово. Тоді я попісяю в штани.

— Там, у шафі, є цебро, якщо тобі потрібно в туалет.

Коли я щойно переїхала сюди, то помітила блакитне відро, яке стояло

в кутку шафи. Там я його й залишила та весь цей час про нього навіть

не згадувала. Озираюся на шафу — воно так там і стоїть. Сечовий

міхур скручує спазм, я схрещую ноги.

— Ендрю, я серйозно. Мені дуже треба в туалет.

— Я щойно пояснив тобі, що треба зробити.

Він наполягає на своєму. Не розумію, що тут відбувається. Це ж Ніна

божевільна! А Ендрю — притомний, він урятував мене, коли Ніна

обвинувачувала в тому, що я буцімто поцупила її вбрання.

Вони що, обоє хворі на голову? І вдвох підлаштували оце все?

— Чудово, — кажу я. Треба покінчити із цим. Сідаю на підлогу, беру

одну з книжок, намагаючись видавати якомога більше шуму. — Все, я

поклала на себе книжки. Випусти мене.

— Не поклала.

— Поклала.

— Не бреши.

Я роздратовано форкаю.

— Звідки тобі знати, брешу я чи ні?

— Бо я тебе бачу.

Мій хребет наче розтікається рідиною. Він мене бачить? Дивлюся то

на одну стіну, то на іншу, видивляючись вічко камери. Скільки вже він

спостерігає за мною? Він що, стежив за мною увесь час, поки я тут

жила?

— Ти її не знайдеш, — каже Ендрю. — Камера добре прихована. І не

переймайся, увесь цей час я за тобою не