Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

— Про Міллі. — Він дивиться просто мені в очі своїми темними

очима. — Ми не можемо полишити її йому на поталу. Це неправильно.

Я не можу цього допустити.

— Ти не можеш цього допустити? — луною відгукуюся я, відмовляючись вірити власним вухам. Відсуваюся від нього. Моя

щойна ейфорія, яка охопила мене після сексу, де й дівається. — Що ти

маєш на увазі?

— Я маю на увазі… — На щоках його ходять жовна. — Міллі не

заслуговує на таке. Не більше, ніж ти.

— Але ж вона злочинниця!

— Ти саму себе чуєш узагалі? Вона людина.

Сідаю в ліжку, притискаючи ковдру до грудей. Ензо важко дихає, на

шиї набрякла вена. Мабуть, він має право почуватися роздратованим.

Але ж він нічого не знає!

— Ми маємо їй розповісти, — наполягає Ензо.

— Ні, ми цього не робитимемо.

— Я сам їй розповім. — Живчик смикається в нього на щоці. —

Якщо ти цього не зробиш, це зроблю я. Я її попереджу.

Очі мої наповнюються сльозами.

— Ти не посмієш…

— Ніно. — Він хитає головою. — Вибач, будь ласка. Я… я не хочу

завдавати тобі болю, але це неправильно. Ми не можемо так з нею

вчинити.

— Ти не розумієш, — кажу я.

— Я все чудово розумію.

— Ні, — повторюю я. — Ти нічогісінько не розумієш.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ПЕРШИЙ. МIЛЛI

— Ендрю? — вигукую я. — Ендрю?

Тиша у відповідь.

Знову хапаюся за холодну металеву ручку дверей і щосили

намагаюся її повернути, сподіваючись, що просто вже вкотре

заскочила клямка. Але намарно. Двері замкнені. Але… чому?

Єдине, що спадає мені на думку: можливо, коли Енді пішов з

кімнати, щоб виспатися у власному ліжку (і не годиться в цьому його

винуватити, зважаючи на те, що ця кушетка незручна навіть для однієї

людини, що вже казати про двох), він на автоматі замкнув двері, як

робив це ще за часів, коли в цьому приміщенні була комірка. Зважаючи

на те, що він був сонний, нічого дивного, мабуть, у такій помилці

немає.

А це означає, що доведеться зателефонувати йому. Я муситиму його

розбудити, щоб він мене звідси випустив. Будити Ендрю мені дуже не

хочеться, але, врешті-решт, це ж він тут мене замкнув! Я не сидітиму

тут цілу ніч під замком, надто зважаючи на те, що мені хочеться в

туалет.

Вмикаю світло. І аж тоді бачу три книги, що лежать посеред кімнати

просто на підлозі. Як дивно. Схиляюся над ними, роздивляюся назви

на корінцях.

«Путівник по американських в’язницях».

«Історія тортур».

І примірник телефонного довідника.

Цих книжок тут не було, коли напередодні ввечері я лягала спати. Це

що, Ендрю приніс їх сюди й залишив у кімнаті — розраховуючи, що

вранці я звідси переїду і він зможе знову перетворити цю кімнату на

комірку для речей? Це єдине вірогідне припущення.

Ногою посуваю важкі книжки зі свого шляху й заходжуся

намацувати телефон на комоді, куди я його поклала заряджатися

напередодні перед сном. Чи то принаймні мені так здавалося.

Телефона нема.

Що за чортівня?

Хапаю свої блакитні джинси, що їх залишила на підлозі, й заходжуся

обшукувати кишені. Телефон здимів без сліду. Куди він подівся?

Обшукую шухляди комода, шукаючи маленьку прямокутну

штукенцію, яка стала для мене єдиним зв’язком із зовнішнім світом.

Навіть відгортаю ковдри й простирадла з ліжка, припустивши, що він

міг кудись завалитися під час наших нічних розваг. Відтак стаю на всі

чотири й зазираю під ліжко.

Анічогісінько.

Мабуть, я таки залишила телефон унизу, хоча мені здавалося, що

минулого вечора я тримала його в руках, коли вже була тут, у кімнаті.

Але, мабуть, то я щось переплутала. Ото слушний час я вибрала, щоб

залишитися без телефона — коли замкнена на цьому дурному горищі й

мені так кортить у туалет.

Знову сідаю на ліжко, намагаючись не думати про свій переповнений

сечовий міхур. Не знаю, як мені вдасться заснути. Коли вранці Ендрю

прийде мене забирати, я йому влаштую незлецьку прочуханку за те, що він мене випадково тут замкнув.

***

— Міллі? Ти вже прокинулася?

Рвучко розплющуюся. Не знаю, як мені вдалося заснути, але якось

таки вдалося. Але зараз надворі ще ранній ранок. Маленька кімната

топиться в напівпотемку, крізь крихітне віконце сотаються поодинокі

промені світла.

— Ендрю. — Сідаю в ліжку, в животі тягне майже нестерпно.

Схоплююся з кушетки, дибаю до дверей. — Ти вночі мене випадково

замкнув!

З того боку дверей западає довга пауза. Я сподіваюся почути

вибачення й дзенькіт ключів, який свідчив би, що Ендрю намагається

знайти потрібний, щоб нарешті мене