Ліра Куміра - Приборкати дракона, Ліра Куміра

- Ні на що... я всього лише кажу вам правду. Якби Аліса була її кровною донькою, Кармелія б не дозволила їй ризикувати власною безпекою, - от же тварюка! Вона натякала на те, що моя мама не дбала про мене...

- Це не правда... - мені хотілося якнайшвидше притиснутися до рідних, щоб захистити їх від нападок незнайомки.

- Саме тому ти відпустила того дикого, який ледь не напав на твою доньку? - Що? Про що вона? - Може не правда й те, що ти злишся на Алісу лише за те, що вона МОЯ донька? - Я похитнулася, зробивши ще один крок уперед, і втупилася на ту, що говорила.

- Як мило, що ви про це згадали тільки зараз... - усміхнулася, ховаючи якомога глибше весь той біль, який їй вдалося колупнути всередині мене. - Дуже зручно, чи не так, МАМО? - Виплюнула це слово, ніби це була найстрашніша лайка. Чому це саме вона?

-  Звідки ти... Ти маєш бути зараз зайнята, - і їй ще вистачало нахабства мені докоряти в тому, що не попалася в розставлену пастку.

- Чи не моїм істинним, на якого ви зробили ставку? Як необачно... Я вважала, що небожителі достатньо розумні люди і двічі на одні й ті самі граблі не наступають... - зараз я мала вивести "матусю" з себе, щоб змусити її припуститися помилки, дозволивши тим самим Ріггарду отримати деякі підказки.

- Що ти маєш на увазі? - Нарешті я помітила усвідомлення в очах правителя, який почав комусь про щось сигналізувати. Чудово, тепер би ще зрозуміти, що ж задумав Драгонійський, і яким буде наступний хід нашої супротивниці. - Амаріус, Клівтен, що відбувається? Чому вона тут? - Невже вона справді не розуміла, що я сама керую власною Долею, і тільки моє серце вирішує, кого мені кохати?

Тим часом простір навколо нас став помітно вібрувати, наповнюючись первинною магією, і я сіпнулася, намагаючись подолати відстань, що розділяла мене та решту моїх близьких.

Занадто далеко... Я мала одразу ж наблизитися хоча б до батька, але, на жаль, Верховні опинилися на крок попереду, і тепер я спостерігала за тим, як Аміранда (чи правильніше буде сказати Іріала?) посміхалася мені з-поміж тонкої магічної грані, що розділила мене і всіх інших дійових осіб цієї "вистави смерті".

- З тобою ми розберемося трохи пізніше, - усміхнулася напівбогиня, клацнувши пальцями, і я відчула, як невидимі "руки" підхопили мене, несучи кудись у далечінь. 

А щойно я змогла розгледіти місцевість, у якій опинилася, з моїх губ зірвався стурбований крик:

- Ніііі!!! - На мій схлип збіглися нечисленні слуги й охорона нашого особняка.

Я була вдома, тоді як усі мої рідні та близькі буквально застрягли в пастці, створеній дочкою Сіалії.

- "Чому все саме так? Навіщо вони їй, коли головною своєю суперницею Верховна вважала мене?", - відповідей на запитання, що виникли в голові, у мене не було, але я все ще могла спробувати знайти шлях на Пантеон.

Кинувшись уперед, я спробувала якомога швидше опинитися біля головного порталу столиці. Ось тільки варто було мені з'явитися на центральній площі Вітарії, як я приречено завмерла: рамка магічного переходу згасла, натякаючи мені на те, що шлях до Захмарного палацу для мене закритий.

- Ліра Алісандра, це ви? - Я обернулася на знайомий голос, розглядаючи чоловіка, який застиг за кілька кроків від мене. - Прошу вибачення, якщо злякав вас. Я баронет Альберт Аденійський, голова поліцейського відомства, - звісно, я пам'ятала, як про нього мені розповідав Ріггард.

Ця людина була чи не єдиною, якій повністю довіряв імператор, а отже, і я можу спробувати покластися на військового, розповівши йому про свою проблему.

- Все гаразд. Просто я не очікувала тут когось зустріти о цій годині, - вимовила невпевнено, все ще роздумуючи над тим, з чого б мені почати своє прохання.

Може, розповісти про те, що я наречена Його Величності? Хоча, впевнена, йому й так це відомо. Тоді можливо...

- Але чому ви тут? Хіба ви не повинні бути на святкуванні Весняного рівнодення? - Схоже, мій співрозмовник помітив мої метання і вирішив мені таким чином допомогти.

- А я й була там, поки мене не... попросили, - усміхнулася, не знаючи, як пояснити ситуацію, що склалася. - Здається, я завадила Іріалі у виконанні її плану, і напівбогиня просто повернула мене назад. А всі мої там... і я не можу їм нічим допомогти, - почала перераховувати свої проблеми, дивлячись на те, як розширювалися очі баронета.

Ну так, навряд чи він здогадувався про те, хто ж наш справжній ворог. Одна справа шукати змовників серед мешканців Драконячих островів, і зовсім інша - боротися з тими, перед ким ми ледь не маємо схилятися.

- Кхм... Зрозуміло. Тільки ось тут я вам, на жаль, нічим не можу допомогти... Річ у тім, що рівно опівночі портал зачинився, і жоден маг не в силах змусити його знову працювати, - я, звісно, здогадувалася про це, але все ж зізнаюся, що надія в мені все ще жевріла.

- В принципі... у мене є деяка ідея, але мені дуже терміново потрібно потрапити до драконячих стійл. Ось тільки допомогти мені може тільки майстер Клайн, а він уже, напевно, спить... А я не знаю, де він живе, - голова поліції може ж допомогти юній підкорювачці драконів у такій незначній дрібниці, правда?

- Натяк зрозумілий, спробуємо розібратися якнайшвидше, - усміхнувся на мою хитрість чоловік, віддаючи якісь накази своїм підлеглим. - Прошу. Так нам буде простіше дістатися до стійл, - Аденійський вказав мені на карету, що стояла в тіні, пропонуючи скористатися робочим транспортом відомства.

Не роздумуючи, я поспішила до екіпажу, сподіваючись на те, що мій задум усе ж здійсниться. От тільки чи вийде? Навіть якщо мені вдасться дістатися туди, куди я планувала, то не факт, що там я знайду допомогу.