Ліра Куміра - Приборкати дракона, Ліра Куміра

Розділ 41. В битві з самою собою

Ріггард Драгонійський

Дивно, але я відчув якийсь спокій, щойно Іріала відправила Алісандру із Захмарного палацу. Те, що моя наречена в повному порядку, відчувалося на якомусь інстинктивному рівні. До того ж, якщо бути чесним із самим собою, то я не хотів, щоб моя кохана брала участь у цій битві, і потай сподівався на те, що ми впораємося своїми силами.

Звісно, допомога Пробуджуючої була б не зайвою, але, обираючи між безпекою Істрійської та своєю власною, я виберу перше. І так буде завжди.

- А ось тепер ми можемо й поговорити, - усміхнулася Аміранда, роблячи крок у мій бік. - Яким був ваш план, Ваша Величносте? Якщо ви дозволите, я трохи порозмірковую, - Верховна зробила невелике коло, стаючи навпроти мене, при цьому жінка кивнула своїм спільникам, і ті посилили захист, повністю відрізавши нас від союзників з інших дистриктів, які застигли всього за кілька кроків.

Вона ЗНАЛА що ми задумали, а отже серед нас був зрадник. І тепер я з підозрою дивився на тих, кого вважав своїми однодумцями. Це все було явно зроблено спеціально, щоб посіяти серед соратників ворожнечу. А звідси випливало лише одне: відступник набагато ближче, ніж мені здається, тому решту голів дистриктів можна сміливо викреслювати, залишаючи тільки тих, кому я дійсно довіряв.

- На щастя (чи все ж на жаль?) таких було не багато, але від цього легше не ставало, і я все більше плутався. Хто він? Кому я разом зі своєю довірою вручив і ніж, який міг нас погубити?" - думки плуталися, не даючи мені можливості тверезо оцінити ситуацію, що склалася.

Адже у такому випадку я міг упустити щось дійсно важливе. А головне, ми втрачали дорогоцінний для нас час. Чим довше я тягнув, тим більше шансів на перемогу з'являлося у дочки Сіалії. А я ніяк не міг допустити загибелі світу. Тільки не цього разу...

- "Будь ласка, дайте нам іще відтермінування...", - звернувся до богів, сподіваючись на те, що вони прислухаються і допоможуть нам побороти своїх дітей.

Насправді всі мої роздуми зайняли всього кілька секунд, але мені здавалося, що вічність стала моїм супротивником. Чи все ж таки союзником? Хмикнувши, я кивнув Пхіньяхту, роблячи ставку на главу перевертнів.

"Все або нічого", - як любив повторювати Перший вовк. І я довірився звіриному чуттю одного з жителів Безкрайньої Пустоші.

Батько Сіньяха забарився всього на мить, змусивши моє серце пропустити один удар.

- "Невже це він?" - Після чого чоловік рикнув, набуваючи своєї істинної подоби, і кинувся вперед, першим порушуючи хитке перемир'я, що тривало кілька тисячоліть. Слідом за своїм вождем у битву вступили й інші вовки, сповіщаючи весь Пантеон про початок кінця.

Гості весняного балу все ще шоковано спостерігали за тим, що відбувається, тоді як і інші глави дистриктів вступили у протистояння. Напівбоги також не залишилися осторонь, багатьом із них довелося за лічені хвилини ухвалювати доленосне рішення, і я здивовано помітив, що основна маса небожителів усе-таки обрала бік "Темряви".

Що ж... все могло бути набагато гірше. А так нам хоча б вдалося трохи врівноважити сили.

- Кара, уводь дівчаток! - Щойно захист Верховних було пробито, Ольгаф одразу звернувся до своєї дружини, яка прикривала собою сестер моєї дівчинки.

Виявляється, леді Істрійська не була такою вже беззахисною лірою, і цілком могла якийсь час протистояти Амаріусу, який посмів накинутися на неї. І тепер на обличчі красеня-напівбога виднівся величезний кривавий шрам.

- За мною! - Дружина Шостого лорда примудрилася прихопити з собою ще двох переляканих леді, змусивши тих слухняно поспішити за нею, тоді як сам батько сімейства продовжив осипати ударами рогату потвору, яка лише кілька хвилин тому була прекрасним янголом.

Тим часом мого секундного перепочинку вистачило на те, щоб оцінити навколишню ситуацію і прийняти рішення, збираючись попрямувати в той бік, куди з перших секунд бою кинулася Іріала. Щось підказувало мені, що у Верховної все ще був козир у рукаві, і вона обов'язково ним скористається.

- Сіньях, допоможи Ріггарду, тут я впораюся сам, - Піньяхт помітив мою ціль і вирішив направити разом зі мною свого старшого сина.

А слідом за ним до мене приєднався і король фейрі. Клівр тримав у руках імпровізований посох, звитий з орхідей, що заполонили сади Пантеону.

- Який у нас план? - Ми ступили на сріблястий паркет центрального холу Захмарного палацу, намагаючись не загубити зникаючий слід нашої головної супротивниці.

- Потрібно перевірити одну мою гіпотезу, - прошепотів невпевнено, після чого все ж таки вирішив відкрити свої думки. - У старих літописах ішлося про те, що наш світ - це всього лише відображення небесного, а отже, і саме "Серце" має бути тут. І якби я був на місці Іріали, то постарався б його знищити всіма правдами і неправдами, - так, у мене не було жодних підтверджень цьому, але чому б не випробувати свою удачу?

- Звучить дивно. Якщо справжній артефакт завжди був у Захмарному замку, тоді чому Верховна тільки зараз попрямувала до нього, а не зробила це раніше? - Засумнівався в моїх висновках Сіньях.

- Справа в тому, що "Серце Світу" спало весь цей час і не несло в собі небезпеки. Ба більше, цей сон оберігав і захищав найголовніше, а саме Життя, що б'ється в кам'яному творінні Всесвіту, - про це я колись почув від батька, а той, в свою чергу, від свого.

- Тобто Квітку не знищити доти, доки вона не оживе і не відкриється? - Поцікавився правитель фейрі, і я ствердно кивнув у відповідь, наближаючись до центральних сходів, вкритих пухнастим килимом.

А варто було нам зробити перший крок нагору, як світ навколо нас одразу ж почав змінюватися, наповнюючись первозданною Темрявою. Вона рухалася, підступаючи все ближче до сходів, і тоді я зрозумів, що часу вже практично не залишалося.

- Швидше! - Вигукнув, розуміючи, що більше немає сенсу ховатися, адже господиня Пантеону відчула наше просування і вже готувалася напасти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍