Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

чорні сукні в шафу і каже їй, що думала, ніби за процес беатифікації як слід узялися, й тому вона так надовго затрималася в Європі. А внизу шафи вишиковувався рядок черевиків із колодками всередині.

— Ні, я лікувалася в санаторії у Швейцарії після нападу, який я пережила, коли кардинали сказали мені ні…

І вона хитає головою так само, як мали б хитати своїми головами кардинали, кажучи ні, — блаженна не є блаженною, ти не змогла продовжити рід народженням сина, як і власне беатифікацією, яку ти витягла зі скрині зі старими речами, щоб повісити її, ніби блискучу прикрасу, на родинне древо… Ти хитаєш головою, роздивляєшся себе в люстерці, торкаєшся волосся і продовжуєш…

— …крім того, я б хотіла, щоб у мене трохи відросло волосся, щоб я повернулася сивою, пригадуєте, до мандрівки я його собі висвітлювала, зовсім трохи, як у молодості. Я хотіла повернутися з волоссям, скрученим у пучок, як у пралі, без жодної претензійності, схожою на старих, що тут мешкають. А ви як, матінко Беніто?

— Я зараз така заклопотана інвентаризацією для аукціону.

— Аукціону не буде.

— Ви говорили з архієпископом?

— Хіба я не казала вам, що ні з ким не говорила? Я приїхала на таксі з аеропорту, із собою взяла тільки одну валізу, решту валіз відправила додому іншим таксі. Хай тільки з’являться сюди завтра ці аукціоністи… покличете мене… я з криками їх вижену, щоб вони про все розповіли Херонімо.

Матінка Беніта зачиняє дверцята. Вона нагинається, щоб запхати валізу Інес під ліжко. Підвівшись, вона бачить, як Інес дивиться на ліри з таким напруженням, що здавалося, ніби вона хотіла сягнути поглядом крізь них, крізь шар застарілих новин, щоб проникнути у глибину глини стін, щоб вирвати звідти щось, що було поза межами цього всього, і ви, матінко Беніто, знаєте, що то було. Не перемінивши виразу свого обличчя, не відводячи погляду від стіни, вона запитала матінку Беніту:

— А ця консьєржка? Як її звати?

— Рита.

— Як у неї справи?

— Дуже добре.

— Вона має для мене якісь звістки?

— Вона нічого мені не казала.

— Ну звісно, Херонімо не дзвонив. Він не знає, що я повернулася. Таксі з моїми речами прибуло, коли він був у клубі, й він не дізнається про це аж до вечора. Якщо дзвонитимуть, передайте Риті, що я молюся в каплиці і що мене не можна турбувати. Я приїхала сюди, щоб молитися і спокутувати провину.

— Але ж, місіа Інес!

— Що?

— Ви не знаєте?

— Ні…

— Вам хіба не розповідали, що вони найперше ліквідували каплицю і що вона ось уже кілька місяців стоїть забита дошками, і що звідти позабирали вітражі й решту всього?

Інес затуляє обличчя руками.

— Чому вони так жахливо вчинили?

— Отець Асокар дуже квапився якнайшвидше провести аукціон, щоб розпочати знесення… Але все затягнулося. Служби вже не правлять.

Інес забрала руки з обличчя: то було інше обличчя, обличчя, яке вас перелякало, матінко Беніто, бо скидалося на те, що одне з облич з-позаду шпалер із лірами пройшло крізь них і зараз зайняло своєю тривогою середину келії.

— Уже й без служб мене хоче залишити Херонімо?

— Не кажіть так…

— Ви не знаєте його…

— Ні…

— Ви не знаєте, як це…

— Ні…

— Я прибула в цей будинок не для того, щоб залишитися без служб. Я потурбуюся, щоб ораторію з мого дому перенесли сюди. Облаштуємо її в сусідній кімнаті, і якщо в отця Асокара ще зосталося трохи глузду, він пришле мені якогось священничка, щоб той правив мені службу і щодня приймав причастя… Як би не було, всім цим я займатимусь завтра. А зараз я хочу спати… Піду вкладатися…

— Шкода. Усі мешканки чекають на вас у кухні, щоб ви з ними привіталися…

— Не сьогодні… я втомлена… завтра. І ще одне, матінко Беніто, і Риті теж перекажіть, якщо телефонуватиме Херонімо, я не можу з ним говорити… думаю, сюди він не приїде, але дзвінками своїми набридатиме. Кажіть йому весь час, що в мене справи.

— Авжеж.

— Дякую.

— Вам ще щось треба сьогодні, місіа Інес?

Вона ходить по келії, обмацуючи ліри пучками пальців. Вона висмикує їх, ніби поранивши, кладе руки в кишені свого цеглястого халата і звертає погляд на черницю.

— Не знаю, матінко Беніто…

— Гаразд, тоді я йду…

— Де ви спите?

— Трохи далі на іншому подвір’ї.

— Який великий цей будинок!

— Неймовірно.

— Таке враження, ніби він виріс, поки мене не було.

— Його неможливо повністю вивчити.

— Кажуть, що Німенький єдиний, хто знає його цілком. Це правда?

— Так кажуть. Проте тут говорять стільки нісенітниць… Зрештою, це можливо… У цьому будинку все можливо.

— Не кажіть так, матінко Беніто.

Вона сідає на ліжко.

— Ось дзвіночок, якщо я буду вам потрібна.

— Дякую.

— Нема за що.

— Матінко…

— Якщо я кричатиму, мене почують?

— Чого б це ви мали кричати?

— Я боюся павуків.

— Ми тут як слід прибрали.

— Річ у тім…

Матінка Беніта поклала свої добрі руки тобі на плечі. Вона стоїть перед тобою, намагаючись знайти твій погляд, щоб заспокоїти його своїм, але ти ховаєш очі від неї.

— Що трапилося, місіа Інес? Розкажіть мені…

Ти не дивишся на неї.

— Просто відтоді, як беатифікація не вдалася, я страждаю на жахливе безсоння. Навіть у Швейцарії це не змогли вилікувати, тому я там лікувалася. А в ті нечисленні рази, коли я сплю, мені сняться жахіття, якісь в’язниці, з яких я ніколи не зможу визволитися, таке враження, наче я назавжди приречена жити всередині жахіття, дуже часто я не знаю, чи всередині я чи зовні…

— Ви не знаєте, чи вві сні ви, чи наяву… Це жахливо…

— Звідки ви знаєте?

— Зі мною це також трапляється…

— Але не так, як зі мною, мені від цього так страшно. Гадаю, що краще, щоб мені тут встановили телефон, у самій кімнаті, про всяк випадок…

— Про який випадок, місіа Інес?

— Тут пахне цементом.

— Не схоже…

— Тут не проводили будівельних робіт?

— Та яке там, будинок же збираються знести.

— Він не був таким великим.

— Він не міг вирости.

— Але ж він не був таким великим.

— Ну, а яким йому бути, місіа Інес!

Ти збагнула це, не усвідомлюючи, коли увійшла в будинок: двері, які я замурував цементом і цеглою, адже, щоб не загубитися, треба замуровувати кімнати, галереї, віконні отвори задля уникнення руйнування, це моя робота; а ще, непомітно для матінки Беніти й решти, я накладаю на стіни тиньк і малюю плями від вологості й старості, щоб ніхто не запідозрив, що позаду цих стін є кімнати, галереї,