Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

подвір’я й пасажі. Ніхто не помічає змін. Лише ти, адже ти знаєш, що замуровування і забивання не обмежує, а розширює простір будинку, адже ніхто, ні будівельники, ні аукціоністи, не зможуть потрапити у замкнені місця.

— Це з ванної капотить?

— Ні, з колонки на подвір’ї.

— Вона не даватиме мені спати.

— Завтра я накажу її відремонтувати.

— Ні, цієї ночі. Мені потрібен відпочинок.

— Подивлюся, що можна зробити.

— Зачекайте, не йдіть іще.

— Вам ще щось треба?

— Та ні.

— Гаразд, тоді…

— Матінко Беніто…

— Так?

— Ви вірите, адже так?

— У що?

— У блаженну.

— Ну я…

— …я зосталася зовсім одна.

— А як же ваш чоловік?

— Ви не знаєте його!

Матінка Беніта не розуміє. Коли вона сідає поруч із тобою на ліжко, ти підводишся і починаєш ходити кімнатою туди-сюди, сюди-туди, кидаючи випадковий погляд на овал люстерка на шафі, мабуть, намагаючись угадати сховані за лірами обличчя.

— Але скажіть мені, матінко Беніто, який ще доказ блаженності, вагоміший за сам факт існування цього будинку, їм потрібен?

— Приляжте краще…

— Скажіть мені, ви ж віруюча жінка…

— Місіа Інес…

— Скажіть мені…

— Про той знаменитий землетрус?..

— І те, що вона похована тут, у домі, я знайду її рештки, хай навіть доведеться викопувати їх власними нігтями… Подивіться, які вони в мене зараз. Пам’ятаєте, якими гарними були мої руки раніше? Вони були моєю гордістю. А тепер…

Ти дістаєш руки з кишень і показуєш їй, — тремтливі, з понівеченими нігтями. Матінка Беніта бере їх, зводить разом, щоб вони так не тремтіли, і кладе на твої цеглясті коліна.

— Шкода.

— Ви знаєте, що відбувається?

— Занепад… Вас більше не цікавить мирське…

— Ні, просто вночі, в ті нечисленні рази, коли я сплю, мені здається, що я намагаюся вчепитися за щось, за будь-що, і я роздряпую ковдру, ліжко… Бачили б ви голову мого ліжка в римському «Ґранд Готелі», мені снилося щось, чого я вже не пам’ятаю, і я намагалася за щось учепитися; а вдень, щоб мені так не боліли нігті, я їх гризу, й від цього вони болять іще більше… Тому я лягла в лікарню в Швейцарії. У Римі мені було погано.

— Ви не хочете прилягти?

— Ні.

— Чашечку чаю?

— …спалити все, заради цього я сюди прибула, щоб спалити абсолютно все, що лежить у моїх келіях. Із цього я почну. Але я хочу попередити вас, матінко Беніто: я нічого не спалю, поки не переверну тут усе з ніг на голову. Я перечитаю всі листи, всі вирізки, всі угоди, звороти всіх фотографій. Я шукатиму в усіх коробках, усіх ящиках, в кишенях усіх костюмів, суконь, пальт і навіть маскарадних убрань, які пожирає міль у моїх шафах, не зважаючи, що за ними так добре стежить Німенький, у підкладках і кишенях усіх сумок, й усе, що я перебиратиму, віддавати в подарунок чи на благодійність я не збираюся, навіть не думайте, я все це спалю, все, і Німенький мені допоможе…

— Але ж що ви хочете знайти?

— Щось, що дасть мені зачіпку. Щось же було. Щоб я не дряпалася, коли сплю, якщо я сплю, хоча не думаю, що я здатна багато спати.

— Вам потрібна подушечка під ноги?

— Ні, я хочу відбувати покуту.

— Лягайте в ліжко, ви ж уже зняли халат, не ходіть напівроздягненою, цю келію лиш недавно обклеїли, вона ще трохи волога. За кілька днів вона висохне.

— Про що це я вам говорила, матінко Беніто?

— Що ви хотіли щось знайти.

— Це мене гнітить найбільше.

— Що?

— Що ні ви, ні я вже не пригадуємо.

— Поспіть. Відпочиньте. Ми матимемо ще стільки часу на розмови. Не журіться. Ми всі вас тут балуватимемо, от побачите. І тут ви можете залишатися стільки, скільки вам заманеться…

Попелясті пасма спадають на твої плечі, ти боса, матінка Беніта намагається змусити тебе взути капці, благає, щоб ти вляглася, заспокоїлася, випила склянку води.

— Як у вас вистачає нахабства запрошувати мене жити скільки завгодно в цьому будинку, моєму будинку, який є моїм і тільки моїм? Так, Херонімо міг підписати які завгодно папери, але будинок мій, я не хочу, щоб його руйнували, я не дозволю жодному робітнику, який прийде його валити, торкатися його стін, цей будинок ховає таємницю, щось темне, чого не розумію ні я, ні будь-хто інший, але цей будинок мій, бо він ховає таємницю, хай навіть я ніколи цю таємницю не вивідаю, хай навіть вона мене вб’є, звісно, за законом, власність успадковується за чоловічою лінією, але саме ми, жінки, зберегли цей будинок. Я переконана, що будинок залишався в руках Аскойтіа завдяки поколінням побожних жінок, про яких ніхто вже не пам’ятає і кожна з яких своїм шляхом, своїми хитрощами, своєю слабкістю, своїми маленькими вивертами й секретами, про які не залишилося згадок в історії, не давала своїм чоловікам позбутися його, з причин ірраціональних, цілком суб’єктивних — неможливо збагнути ті причини, які змушували покоління жінок Аскойтіа плести інтриги, які захисними тенетами огортали цей будинок… Я не знаю, чого ми від нього очікуємо… Уявіть лише, одного дня, копаючи яму на подвір’ї з липою, ми знайдемо прах блаженної… Я збережу його для себе самої, блаженна — моя, адже ніхто, навіть ви, в неї не вірить… Я збережу її, адже речі треба оберігати, дуже і дуже ретельно, хоч би вони й видавалися мотлохом на перший погляд, ховати їх, загортати, адже коли ти виставляєш щось напоказ, вони одразу ж цим заволодівають, воно моє, віддай мені, ти нічого не розумієш, іди ший, іди пограй у бридж, подзвони своїй кузині, а вони тоді ж володітимуть тим, що ти знайшла, вони розуміють, що воно означає, і знають, як це пояснити, й вони пояснюють і пояснюють, аж доки речі не втрачають свого значення… Я не хочу знати, що там щó означає, я хочу знайти щось, щоб не роздряпуватися вночі, коли я сплю, якщо я взагалі сплю, цього ніколи не збагнеш… Дякую, матінко Беніто, так, цю шаль, у ноги, накрийте мене, будь ласка…

— Вимкнути вам світло й залишити нічник?

— Не вимикайте, я спатиму з увімкненим світлом, хай воно горить і в коридорі, не розумію, навіщо було витрачати стільки грошей на зведення нових прибудов, якщо будинок усе одно знесуть… Він видається таким великим цієї ночі… Буде важко звикнути…

— От побачите, за кілька днів ви почуватиметеся тут краще, ніж у вашій клініці, й жодні сни вас не турбуватимуть.

Певна річ, матінко Беніто, не турбуватимуть, адже я керуватиму її сном, водитиму її, аж доки вона не загубиться