лише ширма, за якою ховається сейф, вміст якого мене й цікавить, тепер я прагну повернутися додому ще на відсоток меншим, знаючи, що моє ім’я існує винятково на корінцях несправжніх книжок, либонь, моє ім’я так само несправжнє, я сподіваюся, що Ірис впустить мене, як та жебрачка, яка знайшла мене біля своїх дверей в нічному холоді. Ніхто в тих нетрях не знав, хто була моя мати, а про батька годі й казати, майже ні в кого його немає, хіба що трапляється часом якийсь короткозорий учитель початкових класів у темному костюмі, посивілому від крейди. Проте мій погляд був таким пронизливо сумним (тоді ще просто сумним, сум — це нижча форма ностальгії, яка потім обдарує мене могутньою силою), що жебрачка, яка мене знайшла, здогадалася про мої можливості й не вигнала геть, що було б логічним, адже я був іще одним голодним ротом, а благодійність у її домі була не на часі… Кажуть, що ця жебрачка ходила разом зі мною, одягненим у лахміття, якого було небагато, але достатньо, щоб моя шкіра набувала синюватого відтінку, — просити милостиню на вулицях або біля дверей церков після вечірньої. Коли вона бачила, що парафіяни починали виходити з храму, вона щипала мене, щоб я плакав. Мій біль був таким експресивним, мої крики — такими несамовитими, що милосердні люди обступали стару зусібіч, щоб подивитися, як я плачу, й наповнити її долоні монетами… Кажуть, що та сеньйора ніколи не давала мені багато їжі, щоб я не погладшав і завжди був готовий розплакатися, голодний, прозорий, така моя зовнішність викликала найбільше співчуття… Кажуть, уяви собі, Люсі, злі язики кажуть, що та стара захворіла й уже не мала здоров’я вештатися вулицями, просячи милостиню зі мною на руках, а я, попри голод, набирав вагу, я вже не був легеньким, й оскільки вона вже не виходила, а слава про мене поширилася на все місто, то вона почала здавати мене в оренду іншим старим, які носили мене на руках, заплаканого й голодного, щоб спонукати людей до пожертв, старі, які мене орендували, так само щипали мене, щоб я плакав, але й наприкінці меси гладили мене, особливо коли віряни збиралися довкола нас, щоб дати якусь пожертвинку в ім’я любові до Господа: не плач, синочку мій гарненький, такий нещасний мій гарненький синочок, гляньте, як він плаче, як не плакати, коли на легені пляма, горопашний, мій єдиний онук, донька в лікарні, а батько не знати де, цей пройдисвіт зробив діло і звіявся, а я, ви ж бачите, стара інвалідка, працювати, щоб купити йому молочка, не можу, навіть на шмат хліба нема, щоб цей безталанний хлопчик не плакав, а коли він не плаче, то це ще гірше, ви лише погляньте на його очі… Поверталися назад ми пішки, човгаючи капцями тротуаром, щоб не платити за автобус, в обважнілій кишені, захованій між лахміттям, дзвеніли монети, мене повертали старій, яка не була мені ні матір’ю, ні бабусею, а хазяйкою, яка згодом вмирала й передавала мене іншій старій, а та — ще іншій… Аж доки, як кажуть, Меланіє, його не привела в цей будинок найперша з мешканок, одна мовчазна і, кажуть, добра сеньйора на ім’я Пета Понсе, що була тодішньою хазяйкою Німенького, який був уже занадто великим, щоб із ним ходити жебрати, але ця сеньйора була вже дуже старою й, кажуть, одного вечора пішла на прогулянку коридорами цього будинку, а вони ж такі довгі й так рано в них темніє, а ще тут стільки подвір’їв, стільки підвалів, стільки пасажів, слухай, ти бачила купу подушок, яку аукціоністи виставили в коридорі поруч із сусіднім подвір’ям, подушки і перини, так-так, Меланіє, на них варто кинути оком, там є гарні речі, про що я, — а, кажуть, що ця сеньйора одного дня вийшла прогулятися коридорами й ніхто її після цього більше не бачив, так дім її проковтнув, її шукали в підвалах, на всіх поверхах, але безуспішно, вона так і не з’явилася, жодних записів про її смерть так само не виявлено, тож невідомо, де вона зараз…
— Тепер ще й світло вимкнули.
— Жахливо, правда?
— Навіщо його вимикати?
— Бо будинок збираються знести.
— Його не знесуть.
— Хіба не знесуть?
— Як вони його знесуть, якщо сюди переїде місіа Інес?
— Хто тобі таке сказав, Амаліє?
— Ну, так кажуть…
— Вона сюди не приїде, якщо тут не буде електрики…
— Її просто тимчасово вимкнули…
— Навіщо?
— Бо в келії місіа Інес ремонтують дроти.
— Але краще не виходити в коридор, щоб не загубитися, як сеньйора, яка, кажуть, тут загубилася, як її було звати, ні, її звали не Пета Понсе, її звали Пета Арсе, ні — Пета Перес Арсе, і це не вона привела Німенького, бо його привела інша сеньйора… Кажуть, що жодна сеньйора його не приводила, кажуть, що Німенький явився сюди сам, одного дня, коли була злива і…
22
Шпалери, які обрала місіа Ракель для келії Інес, були дуже світлого, майже прозорого вохрового кольору, стилізовані зображенням лір, таких, на яких грають ангели в небі, — одні були білі, інші теж охрові, але темніші. Дуже стримано, дуже елегантно і зовсім непретензійно, як і має бути в кімнаті когось, хто вирішив узяти обітницю бідності. Але під скромними ангельськими малюночками, між стіною і новими шпалерами задля захисту від шершавості саману я приклеїв шар газетного паперу, як у комірчинах старих: жахливі новини, позбавлені терміновості, але не жаху, тисячі політичних в’язнів, забутих у в’язницях тридцять років тому, тисячі життів, забраних повінню на Янцзи, розстріляні тутсі, голод на північному сході Бразилії, загрозливі й загрожені обличчя, руки, що взивають до неба серед руїн міст, спустошених війнами й землетрусами, очі, які благають жалю перед лицем неминучого жаху, який уже настав, який панує зараз, крики, притишені відстанню й часом, адже вирваний зі свого контексту жах є ще жахливішим, а ще жахливішим він стає, коли опиняється на шпальтах газет, які я використовую, щоб зібрати докупи цю моторошну головоломку під кольоровими шпалерами, які її затуляють, залишаючи страх недоторканим.
— Гарно.
Вона розкрила валізу на своєму ліжку.
— Скажи, еге ж?
Вона дістала свою чорну сукню й пальто, взула черевики й накинула на себе халат цеглястого кольору.
— Яка ви елегантна, місіа Інес! Я чула, що сучасні італійські речі такі ошатні…
— Він швейцарський. Це єдине, що я купила в Європі, крім шести однакових чорних суконь, яких мені має вистачити до смерті.
Матінка Беніта допомагає їй вішати її прозаїчні
