Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

на потворне обличчя Пети, щоб краще її роздивитися, часом мені вдається вловити, наче відгомін, який долинає з нескінченної далини крізь стрій убогих поколінь, ледь помітні ознаки величних рис господаревої родини, Інес-відьми й Інес-святої, оживлених Петою, яка переслідує мене, щоб заволодіти мною і показати, що вона належить до шляхетного роду, що вона має походження, що вона мала батька, матір, дідів, прадідів і прабабусь, і одна з них була, безсумнівно, блаженною і відьмою.

Вона хоче мені це показати, щоб поглузувати з мене, адже вона знає, що я втратив своє коріння, або, може, їй відома правда про те, що доктор Асула вирізав мені вісімдесят відсотків, які включали Умберто Пеньялосу-письменника, Умберто Пеньялосу-секретаря, Умберто Пеньялосу в плащі й крислатому капелюсі, який читає вірші в кав’ярнях, Умберто Пеньялосу-сина вчителя початкової школи, онука машиніста іграшкового потяга, який пускав стільки диму, що позаду нього нічого не було видно. Так, доктор Асула поцупив у мене навіть оце моє скромне походження, перетворивши на ці нікчемні двадцять відсотків. Старі в цьому домі багато чого говорять. Тепер, коли аукціоністи поскладали стоси предметів у коридорах, вони, певна річ, базікають менше, їх вражає можливість видертися на гору з восьми матраців і пострибати на них, як малі діти: дивися, Сунільдо, так мабуть виглядає Рай, — проте вони завжди знаходять час на балачки: кажуть, що місіа Інес прибуде наступного тижня, кажуть, вона вже прилетіла, але ще не приїхала і, мабуть, уже й не приїде, ні, кажуть, що це не так, вона ще не прилетіла, вона вирішила здійснити прощу до Фатіми чи Лурда, кажуть, що коли місіа Ракель подарувала матінці Беніті ключі від своєї келії, та побіліла і запитала, що ми робитимемо з усіма цими речами, так, ніби місіа Ракель колись тримала там щось цінне, вона така хороша, місіа Ракель, але матінка каже, що тепер, коли Німенький в такому стані, я не знаю, хто мені допоможе повитягати з келії всі речі й упорядкувати їх, адже відтоді як Німенькому погіршало, він наче ще одна стара, місіа Ракель, наче матінка Ансельма чи матінка Хулія, коли це все скінчиться, навіть Німенький захворів, заледве на ногах тримається, а коли забивав дошками двері, взагалі впав із драбини, тож закінчити роботу мені допомагали сирітки, бідолашний Німенький, звідки він такий узявся… Вони бурмотять, перешіптуються, протягом років старі пліткують, і їхні плітки прилипають до стін, але старі довго не живуть, адже їм багато літ і вони швидко вмирають, а на зміну їм прибувають нові старі, які чують поголос, перешіптування, які спотворюються, переходячи до новіших старих, які помруть невдовзі після старіших, після того як передадуть своїм наступницям усю спадщину потаємного, цілий віхоть пліток, зібраних у цьому домі… Кажуть… Кажуть, що Німенький народився в цьому домі, звісно, Клементино, якщо бідолашний Німенький ніколи не виходив за межі будинку, бо ж він боїться клаксонів машин, як так, Мерседес (інша Мерседес, не Барросо, ту забрав фургон соціальної служби, який позабирає майже всіх нас), чого б він боявся клаксонів, якщо він глухонімий… Може й так, але він завжди був тут, кажуть, що навіть раніше за матінку Беніту, коли тут було дуже-дуже багато черниць, не так, як тепер, і кажуть, що тоді на порозі будинку з’явилася одна молода дівчинка й, оскільки монашки були добрі, а не розгнівані й вимогливі, як матінка Беніта, не розумію, що її так виводить, вони впустили її всередину, поселили на одному з подвір’їв, і там, кажуть, вона народила семимісячного хлопчика, якого тодішні мешканки врятували від смерті, але не змогли врятувати від німоти й глухоти, кажуть, через те, що він семимісячний, Німенький такий малий, він і так всихає помалу, а крім того, кажуть, що він трохи ідіот, звісно, важко сказати, чи людина ідіот, якщо вона нічого не каже, завважте, як він виглядає останнім часом, бідолашний Німенький, майже не рухається, ніби паралізований цей бідака. Його тіло чухається від бруду, а голова від вошей, — але я не можу почухатися, руки безсилі, — цілими днями сидить на сонечку, коли воно світить, у готичному кріслі, про яке сеньйора, що прийшла сьогодні до своєї келії — тепер, коли будинок знесуть, щоб повибирати щось, що можна забрати — вирішила, що ні, воно завелике, куди я його поставлю, — і подарувала матінці Беніті, й коли матінка Беніта сказала їй: дякую, але що мені робити з такими великими меблями напередодні аукціону, — а мені що робити, якщо крісло не поміщається в мою сучасну квартиру, а крім того, у «Гаус-енд-Ґарден» пишуть, що готичний стиль зараз не в моді, що це кітч, але що мені до того, я маю власні смаки й не потребую порад подруг щодо оздоблення моїх будинків, але я не розумію і навіть трохи ображаюся, коли ви кажете мені, що це крісло нікудишнє, це не так, воно ж хороше, із горіхового дерева, воно стояло в холі будинку моєї мами на Вісімнадцятій вулиці[53], крім того, кажуть, що нічого не зноситимуть, тому що сюди переїде жити Інес… Кажуть, що вона взяла обітницю бідності… Зі своїми ото мільйонами… Хтось бачив її в Римі чи Швейцарії, десь там, не знаю, казали, що вона дуже змінилася, кажуть, вона вже не фарбує волосся, кажуть, воно тепер у неї потворне і геть сиве, кажуть, з Німенького хотіли зробити паламаря для мешканок і монашок тут у будинку, і тому, кажуть, він такий хороший, але зараз він такий виснажений, такий утомлений, здається, що він уже й не бачить, бідолашний, неправда, я бачу, мій ностальгійний погляд — це єдине живе, що в мене зосталося з того, що колись існувало і що хоч якось єднає мене з рештками мого минулого, адже кажуть… Кажуть, що одна сеньйора, котра жила раніше на подвір’ї з пральнею, чула, як одній жіночці, яка давно померла, казали, що я був колись дуже гарненькою дитинкою, з маленьким м’якеньким обличчям, що був я в дитинстві хворобливим, але мав великі й сумні очі, ніби от-от мав заплакати, і що одна жебрачка з нетрів знайшла мене якось голого біля своїх дверей такої ж холодної ночі, коли Ірис викинула мене надвір, щоб я привів їй батька дитини, але я можу залишатися тільки по той бік фасадного вікна, дивлячись усередину, тож я дивлюся на вас крізь дощ, на вашу бібліотеку з сірими кріслами, на те, як ви відсуваєте фіранку над своєю колекцією томиків із зеленими корінцями й моїм ім’ям, але це