Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

Розділ 32

Я обійняла себе руками, намагаючись зігрітися, адже на вулиці було прохолодно. Злість кипіла всередині, але біль був сильнішим за це. Я просто йшла тротуаром, дивлячись собі під ноги. Перед очима усе було розмитим від сліз, які хотіли вирватися назовні. Я стримувала себе, щоб не розревітися на людях. Дивлячись на мене, хтось міг би подумати, що цю дівчину в красивій сукні в цей час кинув хлопець, або ж він просто не прийшов до неї на побачення. Тільки правда була зовсім іншою. Я не збиралася повертатися до того ресторану, до Гордія. Не хотілося дивитися на нього і бачити те, як він удає переді мною.

Я сподівалася, що він відштовхне її від себе, скаже їй, що йому не потрібна вона, адже в нього є я. Та він не зробив цього. Я справді думала, що Гордій закохався в мене, але просто мовчить про це. Мабуть, я помилялася, і в нього досі є почуття до неї. Інколи так буває, що в життя вриваються колишні, а між людьми спалахують почуття з новими силами. Я не хотіла бути третьою зайвою між ними. Якщо він досі кохає її, то я піду. Не хочу заважати їм та бути там, де мене не люблять.

Я глянула на екран телефону. Годинник показував уже половину дев’ятої. Тридцять хвилин, як ми з Гордієм мали б вечеряти. Він не зателефонував мені й не написав повідомлення з питанням: «Де ти?». Можливо, він уже пішов кудись з тією Діаною розважатися. Міг він так вчинити? Я не знала цього точно. У пам’яті спливли ті особливі наші моменти. Чи бачила я в його очах щось більше, аніж звичайна хіть? Інколи його погляди в мій бік були занадто довгими, аніж мали б бути. Інколи він усміхався, коли помічав мене. Інколи він дратувався, коли я була поряд.

Я шмигнула носом і витерла рукавом свої мокрі щоки. Мені було байдуже, якщо після цього піджак буде брудним. Я просто хотіла опинитися вдома у своєму ліжку. Помітила неподалік стоянку, де було декілька автомобілів зі значками таксі. Я вимкнула свій телефон, бо ця тиша здавалася мені нестерпною. Після цього підійшла до одного з автомобілів і сіла всередину на заднє сидіння. Водій подивився на мене у дзеркало та спитав адресу. Я сумно усміхнулася, дивлячись у вікно. У роті чомусь стало надто гірко, коли я називала йому адресу будинку Гордія. Я могла б уже зараз забрати свої речі та піти геть. Але між нами договір, який я не мала права порушити. Якщо дідусь Гордія запідозрить щось та зрозуміє, що це фіктивний шлюб, то мені доведеться сплатити штраф. Звідки взяти такі гроші? Та проблема була не в цьому. Навіть після такого вчинку Гордія, я не хотіла йти з його дому. Просто не хотіла...

Коли повернулася додому, то одразу ж піднялася до себе в кімнату та замкнула на ключ двері. Це був перший раз, коли я максимально зачинилася від Гордія. Зараз у мене зовсім не було сил спілкуватися з ним, і я сподівалася, що він не потривожить мене. У кімнаті було надто тихо і темно, від чого мені довелося напружитися.

Я ввімкнула лампу, що була на тумбі біля мого ліжка. Мою увагу привернув звук за вікном. Я помітила, як декілька крапель дощу вдарилися об скло, а за ним прогримів гучний звук. Навіть не думала, що сьогодні буде злива, хоча це було очікувано. Дощ почав лютувати з такою силою, що нещадно вдарявся у вікно. Я повільно зняла свій піджак і кинула його на стілець, що стояв неподалік. Зазвичай акуратно поводилася зі своїм одягом, бо я справді любила речі, але в цей момент мені просто хотілося скинути з себе це все. Я потягнулася до блискавки на своїй сукні та спробувала спіймати пальцями бігунок.

— Ну ж бо! — пробурмотіла я після декількох хвилин намагань розібратися з замочком.

Я вже починала дуже сильно злитися. Навіть думала про те, щоб просто розірвати цю кляту сукню на собі. Та в мене не було стільки сили в руках. Я сильніше натиснула на бігунок та сіпнулася, коли щось гостре врізалося в мій палець. Я забрала свої руки і помітила на великому пальці маленьку ранку, з якої уже почала стікати кров. Це стало останньою краплею.

Так буває, що весь день тримаєш себе в руках, а потім якась дрібничка змушує тебе безупинно ридати. Я не зрозуміла, як сльози почали текти по моїх щоках. Мої груди важко здіймалися від схлипувань, а цей тугий корсет не дозволяв мені нормально вдихнути. Я сіла на ліжко, охопивши руками свої ноги. У грудях з новою силою зародилася образа. Моя голова опустилася на коліна, і я просто почала ридати. Так сильно, як ніколи ще за останні декілька місяців. Я справді не пам’ятала, коли так плакала востаннє, коли мені було так сильно боляче... Здається, навіть зрада Ігоря зачепила мене менше.

Не знаю, скільки часу просиділа так. Від моїх думок про образи й ридань мене відірвав стукіт у двері. Я напружилася та повільно підняла голову з колін. Гордій повернувся? Стукіт став голоснішим.

— Поліно, що з тобою? — почула його голос. — Відчини двері!

Я міцно стиснула руки в кулаки, стримуючи свою злість. Мені не хотілося навіть бачити його.

— Поліно! — продовжував він. Здавалося, Гордій почав злитися. — Відчини ці бісові двері. Інакше я їх виб’ю!

Ну, звісно! Я мало не засміялася та спрямувала свій погляд до вікна. Він усього лише маніпулює мною, а я не збираюся більше вестись на його провокації. Ніби я повірю колись, що він зробить це для того, щоб поговорити зі мною. Хай краще душ прийме після того, що робив з тією Діаною. Гучний гуркіт змусив мене підірватися на ліжку. Я налякано піднялася на коліна та скрикнула, коли двері ледь не провалилися на підлогу.

— Якого біса? — закричала я, коли в мою кімнату ввійшов Гордій. Він справді мав дуже розлючений вигляд. Хлопець знервовано зняв з себе піджак і кинув його на підлогу. — Ти... Ти вибив мої двері! Уже зовсім з глузду з’їхав?

— З’їхав, Поліно, — відповів він. — З’їхав. Я дві години чекав тебе в тому дурному ресторані, написав тобі близько двадцяти повідомлень і дзвонив майже кожні три хвилини. Ти телефон вимкнула, а тепер ще й без жодних пояснень зачинилася від мене! У мене вже стільки можливих варіантів було в голові. Я думав, що з тобою щось сталося! До того ж злива розпочалася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍