Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Для тітки Елізабет не було секретом, що Емілі бавиться якимись дурними римами, котрі величає «поезіями», однак це не вельми її тривожило. То, звісно, дурниці, але не шкідливі дурниці, які Емілі, поза сумнівом, переросте. Джиммі також перевів трохи паперу на ту нікчемну віршовану мазанину. І Джиммі точно виріс би з неї, мов із дитячого одягу, коли б не ТОЙ випадок. Елізабетине серце завжди стискалося болем, як пригадувала собі лихо, що сталося ТОДІ між нею та Джиммі. Через нього він став калікою на все життя.

Але ж писання романів, повістей, новел — річ зовсім інша. Тітка Елізабет була не в жарт обурена. Всякий вигаданий сюжет здавався їй блюзнірством. Елізабет Муррей була змалку вихована в такому дусі й не зраджувала йому аж до старості. Була переконана: є щось лихе, щось гріховне у картярстві, у танцях, у відвідуванні театру, в писанні та навіть читанні повістей і новел. А тут назрівала особливо складна проблема: В Емілі проявлялася «гріховна» спадкова риса, обтяженість небезпечними нахилами Дугласа Стара. Жоден Муррей з Місячного Серпа не заплямував себе повістярством, жодному з них це навіть на гадку не спало. То був шкідливий бур’ян, який належало виполоти з безоглядною рішучістю. Й тітка Елізабет рушила до бою. Та зітнулася не з бур’яном, а з гранітом, з отим шаром незламності в дівчачій натурі, який вже мала нагоду спізнати в попередніх сутичках. Емілі поводилася чемно й розважливо, перестала купувати папір за гроші з продажу яєць, але заявила тітці, мовляв, не в силі зректися свого письменництва, й далі писала свої твори на зворотній сторінці ділових паперів, що їх кузен Джиммі одержував від різних агрофірм.

— Ти що, не знаєш, що писати романи й повісті — зле? — запитала одного разу тітка Елізабет.

— О, я ще не бралася за повісті, — відказала Емілі, — паперу в мене замало. Пишу здебільшого короткі оповідання, новелетки. Й нічого лихого в тім немає. Батько любив романи, повісті, оповідання — любив красне письменство.

— Твій батько… — почала Елізабет і зразу ж осіклася. Пригадала, як вправно Емілі вміє знешкоджувати всілякі критичні зауваги іменем свого батька. Проте сам факт, що мусила осіктися посередині речення, роздратував Елізабет, яка все життя говорила, що лиш хотіла, — скрізь, а вже в Місячному Серпі й поготів.

— Більше не будеш вигадувати ніяких історій, — карбуючи слова, заявила тітка Елізабет. — Я забороняю тобі — чуєш? — забороняю тобі марнувати час на ту писанину.

— Але ж я мушу писати, тітко Елізабет, — серйозно відповіла Емілі, склавши на столі свої тендітні, красиві руки й дивлячись просто в тітчині вічі. Її погляд був рішучим, ба навіть владним — погляд, який тітка Рут називала не дитячим.

— Бачиш-но, це живе в мені. Живе, і край. Тато заповідав мені писати, писати невтомно. Ні дня без рядка! Ніколи не полишай писати, мовив мені напередодні своєї смерті. Передрікав, що колись я стану славетною письменницею. Невже ти не бажаєш мати славетної племінниці, тітко Елізабет?

— Я не збираюсь дискутувати на цю тему, — відрізала Елізабет.

— Ми не дискутуємо, а з’ясовуємо. — Емілі була дратівливо чемною. — Я тільки прагну, щоб ти зрозуміла, чому я повинна, саме повинна писати — навіть супроти твоєї волі, що дуже мене засмучує.

— Якщо не припиниш займатися тими дурницями, Емілі, то я…

І знову тітка Елізабет урвала свою мову, бо не відала, що діяти. Емілі була вже не того віку, щоб налякати її, скажімо, зачиненням у комірці. А погрожувати небозі: «Відтак тобі доведеться залишити Місячний Серп», — таку погрозу тітка Елізабет висловити не могла. Не могла-бо вже розлучитися з Емілі, хоч усвідомлення цього факту лише зароджувалося в її душі й ще не встигло проникнути в царину розуму. Почувалася геть безсилою, що неабияк її дратувало. З тієї сутички Емілі вийшла переможницею і далі писала свої новели й оповідання. Коли б тітка Елізабет зажадала, щоб небога перестала вишивати або плести гачком, то Емілі, хоча й пропадала за тими заняттями, безумовно скорилася б. Але зректися свого письменництва, свого покликання? О, ні! Та й заради чого? З тим самим успіхом тітка могла б зажадати від неї, аби перестала дихати. Чому ж бо вона не годна її зрозуміти? Адже Емілі все уявлялося таким простим і природнім.

— Тедді не може не малювати, а Ільза не може не декламувати, — так само і я не можу не писати віршів і новел. Невже ти цього не розумієш, тітко Елізабет?

— Я знаю тільки одне — а саме, що ти є невдячною і неслухняною дитиною, — відповіла тітка Елізабет.

Ці слова боляче вразили Емілі, та поступитись вона не могла. Відтоді тривали непорозуміння й тертя між нею і тіткою Елізабет, що труїли душу дівчинки, такої чутливої до настроїв у домі, до почуттів близьких людей. Емілі на кожнім кроці відчувала якусь недоброзичливість, за винятком тих щасливих хвилин, коли творила свої поезії та новели. Тоді вона цілковито забувала про все на світі — натомість линула до чарівної країни, що розташувалася поміж сонцем та місяцем. Бачила там дивовижі, які силкувалася відтворити пером, а тоді спускалася до кухні, де сумно миготіла лойова свічка, — при тім почувалася людиною, зненацька скинутою з небесної височини на непривітну землю.

У такі хвилини навіть тітка Лаура не була їй опорою і розрадницею. Вона вважала, що в цій дріб’язковій, властиво, справі Емілі має поступитися, аби зробити приємність тітці Елізабет.

— Але ж то не дрібниця! — розпачливо вигукнула Емілі. — То для мене найважливіша річ на світі. Ох, тітко Лауро, я сподівалася, що ти зрозумієш!

— Я розумію: тобі подобається писати, люба, і я не вважаю це шкідливою розвагою. Однак Елізабет твоє писання справляє прикрість, отже, ти повинна їй поступитися. Це не є чимось насправді важливим, це марнування часу, та й годі.

— Ні, ні! — перечила зажурена Емілі. — 3 часом я буду писати справжні книжки, тітко Лауро. І зароблю купу грошей, — докинула, інстинктивно усвідомлюючи, що Мурреї, як завзяті матеріалісти, будь-які цінності