Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Тітка Лаура всміхнулася поблажливо.

— Боюсь, на цій дорозі ти великих статків не набудеш, моя люба. Мудріше було б тим часом підготуватися до якоїсь корисної праці.

Це було прикро, прикро до нестями! Від поєднання ніжності й глупоти (саме так — глупоти) у вдачі тітки Лаури можна було збожеволіти.

«Ах, — думала Емілі з гіркотою, — коли б отой видавець „Тижневика“ надрукував мої поезії, ніхто б не сумнівався в моєму таланті».

— У кожному разі, — радила тітка Лаура, — приховуй від Елізабет, що продовжуєш писати.

Однак цього разу Емілі не могла прислухатися до мудрої тітчиної поради. В певних обставинах вона укладала спілку з тіткою Лаурою, щоб оминути суворі правила життя, встановлені тіткою Елізабет. Але тепер відчувала, що це неможливо, ба навіть негоже. Її творчість мусить бути явною, відвертою — мусить! Вона МУСИТЬ писати новели й оповідання, а тітка Елізабет МУСИТЬ про це знати. Все одно, які будуть наслідки. Вона не могла бути нещирою стосовно самої себе, оскільки тут йшлося про речі засадничі.

І те все вона виповіла в листі до батька, виливаючи йому свою гіркоту, розпач, повіряючи болісні турботи. Емілі не здогадувалася, що пише до нього востаннє. У старій отоманці нагромадилися стоси паперу (більшість листів, написаних Емілі, ми в нашій оповіді не наводимо). Було там чимало оповідей, що стосувалися тітки Елізабет, — переважно негативного характеру. Коли перший біль минув, Емілі не раз намагалася викреслити ті абзаци — занадто гострі, часто несправедливі та чи не завжди надміру суворі. Переживаючи сильні душевні струси, в листах до батька вона виливала почуття, що шукали виходу. Тож перо своє незрідка вмочувала в отруту. Емілі була майстринею витонченої зломовності, як прагнула бути дошкульною. І коли отак «виписувала» свої почуття, їй завжди легшало на душі. Вона забувала про свою журбу.

Одного весняного ранку тітка Елізабет, роблячи ґрунтовне прибирання цілого будинку, натрапила на купу листів Емілі до батька. Всілася й перечитала геть усі листи, не минаючи жодної літери, жодної коми.

Елізабет Муррей ніколи не читала б листів особи дорослої. Та не прийшло їй на розум, що також негоже читати листи, де Емілі, самотня і часто незбагнена, розкривала своє дитяче серце перед батьком, палко любленим батьком, що за життя любив її так ніжно, так мудро. Тітка Елізабет була переконана у своєму праві знати всі думки, всі вчинки та всі наміри своєї вихованки. Перечитавши листи, вона довідалася, як її сприймає Емілі — її, Елізабет Муррей, з її прагненням до безоглядного самовладдя, людину, котрій ніхто не важився сказати жодного несхвального слова про неї саму. Такий досвід є гірким і болючим не тільки в шістнадцять, а й у шістдесят років. Коли Елізабет Муррей складала останній аркуш, руки її тремтіли, тремтіли од гніву, проте з глибини душі озивалося й щось інше, мало їй відоме.

— Емілі, тітка Елізабет бажає говорити з тобою. Вона чекає на тебе у вітальні, — повідомила тітка Лаура, щойно Емілі повернулася з господи Кентів, де бавилася з Тедді. Тон тітки Лаури, її докірливий погляд застерегли Емілі, що діється щось недобре. Дівчинка не здогадувалася, що на неї чекає, не пригадувала, хоч як скрупульозно шукала, жодної провини, скоєної протягом останніх днів, яка б гнітила її сумління. Не могла зрозуміти, пощо її викликають на трибунал до тітки Елізабет. З причин, відомих лише їй, тітка Елізабет вершила суд над близькими та рідними саме у вітальні. Може, інстинкт їй підказував, що портрети спочилих у Бозі Мурреїв, якими завішані були стіни покою, є їй немовби щитом, моральною опорою, гуртом незрадливих союзників у боротьбі за правду і справедливість. Тим-то Емілі не зносила тієї вітальні. Завжди почувалася там маленькою безборонною мишкою в оточенні великих хижих котів.

Емілі пробігла через передпокій і зайшла до вітальні. Тітка Елізабет сиділа, випроставши спину, на кріслі прадіда Муррея. Емілі спершу поглянула на її суворе, гнівне лице, а тоді на її руки.

І все зрозуміла.

В руках тітки Елізабет вона угледіла свої безцінні листи. В одну мить підскочила до тітки й одразу вирвала в неї цілий жмут паперів. І завмерла перед Елізабет Муррей, задивившись їй у вічі з виразом обурення і тяжкої образи. Було скоєно святотатство, опоганено найзаповітніше, святая святих її душі.

— Як ти смієш? — скрикнула вона. — Як ти смієш торкатися моїх особистих паперів, тітко Елізабет?

Тітка Елізабет була заскочена зненацька. Очікувала сорому, каяття, сліз — чого завгодно, тільки не обурення, неначе саме вона, що нині звинувачує, насправді є провинницею. Підвелася з крісла й веліла:

— Віддай мені листи, Емілі, — зараз же!

— Не віддам, — відрізала Емілі, геть бліда од гніву, притискаючи дорогоцінні папери до грудей. — Це моя власність, моя і батькова, аж ніяк не твоя. Ти не маєш права на них зазіхати. Ніколи тобі не пробачу!

Тітка Елізабет була настільки розгублена, аж не знала, що відповісти, що вчинити. І, що найгірше, під дією цього раптового звинувачення, висловленого з великою самоповагою і силою, вона засумнівалася у правильності своєї поведінки. Вперше в житті Елізабет Муррей довелося замислитись над собою і запитати себе, чи вона, бува, не помиляється. Вперше в житті вона відчула справжній сором. Але сором лише розлютив її. Становище, в якому вона мусила переживати сором, було їй нестерпним.

З хвилину вони дивилися одна на одну — не як тітка й небога, не як дитина й доросла особа, а як істоти людські, по вінця сповнені ненависті. Елізабет Муррей, висока й насуплена, з вузькими, стисненими вустами — й Емілі Стар, бліда, з палючими очима й тремтячими руками, що тулить до грудей заповітні свої листи.

— Оце твоя вдячність? — мовила тітка Елізабет. — Ти була злиденною сиротою… Я взяла тебе до своєї оселі, забезпечила тобі дах над головою, і утримання, і виховання, і добре ставлення… І ось мені подяка.

Гнів і образа знечулили Емілі до тієї ледь не покори, що вчувалася у тітчиних словах.