Василь Григорович Ян - Чінгісхан

за більш прибуткове місто, за людну волость. Тепер старі вороги половці самі з поклоном прибігли в Київ, просячи підмоги. Похмурі й пониклі, вони сиділи юрмою навпочіпки перед ворітьми княжого двору. Коли стали прибувати руські князі, половці до них підбігали, цілували повіддя коней, простягали руки, твердячи:

— Зберіть полки! Прийдіть до нашого степу! Обороніть нас! Допоможіть прогнати лихих недругів!

Князі кожний з своїм почтом збиралися на подвір’я княжого дому; вони стояли окремо, сперечалися, часом переходили, щоб послухати, де що говорять, але хоч як їх упрошували київські тіуни, не заходили у великокнязівські гридниці.

Половецький хан Котян так само перебував у дв. орі, гордий, як завжди. Біля нього, склавши руки на животі, похмурі й непорушні, стояли його степові радники в гостроверхих ковпаках, з темними від сонця і степового вітру обличчями. Старий перекладач, з степових бродників пояснював ханові, хто з князів уже прибув, як звати того чи іншого, і хто особливо впливовий і сильний. Котян, зваживши, кому слід виявити шану, підходив перевальцем, схилявся, насилу торкаючись пальцями землі, і, знову з гідністю випроставшись, погладжуючи напівсиві довгі вуса, говорив одне й те саме:

— Допоможи, будь братом! На всіх нас суне загибель! Разом пліч-о-пліч станемо, загибель відженемо. Не погребуй маленьким подарунком. Прийми мою шану! Нікого не забував я, всіх хочу вшанувати — і наволоками, і кіньми, і худобою, і полонянками.

Уже сонце схилялося на полудень, а князі все ще стояли осторонь і до хрипоти сперечалися на гомінкому княжому подвір’ї; усі поглядали, хто перший ввійде до гридниці князя київського. Говорили, що Мстислав Романович ще на когось чекає, — може, на гінців із півночі від владного і гордовитого князя суздальського, Юрія Всеволодовича, який чекає з’їзду в себе у Володимирі і не поїде на раду князів до обіднілого Києва. Та ще не видно князя галицького Мстислава Удатного[149], — він особливо всіх скликав на снем (з’їзд), і гінці його всіх спонукали: «Лихо загрожує неминуче, приїжджайте вборзе![150]» Враз всі пожвавішали й заговорили:

— Мстислав Удатний приїхав! — і з цікавістю, відштовхуючи один одного ліктями, намагалися глянути на князя, прославленого вдалими походами й перемогами над уграми та ляхами.

Мстислав Удатний увійшов ходою легкою, незважаючи на роки. Він зупинився, озирнув усіх жвавим поглядом чорних проникливих очей, немовби розшукуючи когось, і довго крутив довгий звислий вус. Готовий до бою, він був у позолоченому шоломі, що виблискував у сонячному промінні, і в легкій кольчузі з золотою оздобою. Червоне корзно[151] під час його швидкої ходи розвівалося. Він помітив, у кутку двору хана Котяна і попрямував до нього. Той заметушився і, простягнувши руки, пішов назустріч Мстиславові. Вони притулилися плечами, і Котян припав головою до грудей галицького князя. Білий ковпак Котяна впав у порох, і всі помітили, що плечі половецького хана судорожно здригалися.

— Плаче! Нехай поплаче! — зашепотіли у натовпі. — Ці лиходії чимало наших людей зробили своїми колодниками, тепер самі зазнають, що таке гіркі сирітські сльози! Мстислав одружений з дочкою хана Котяна, тому і розпинається за багатого тестя!

Дружинники повідомили київського князя про приїзд Мстислава Удатного. Проте Мстислав Романович усе ще зволікав і не виходив на ганок, щоб зустріти двоюрідного брата, — старі рахунки заважали! А Мстислав, обнявши Котяна, відійшов з ним у куток двору, і довго вони стояли там і тихо розмовляли.

Знову всі заворушились і почулися вигуки:

— Суздальці приїхали. Буде сильна підмога! Де ж нам вирушати без суздальців! Ні, це не суздальці, а молодий ростовський князь Василько Костянтинович.

На подвір’я ввійшов стрункий, молодий воїн. Світлий пушок ледве вкривав його підборіддя. Він так само, як Мстислав Галицький, був готовим до бою, — в кольчузі і стальному шоломі і з довгим прямим мечем біля пояса. Одягнений він був скромно, червоне корзно вицвіло. Весь одяг його був у куряві і забризканий грязюкою, — мабуть, щойно зійшов з коня. Поруч нього плентався дід з довгими напівсивими кучерями, що спадали на плечі; на сириці, перекинутій через плече, висіли гусла.

— Це сліпий співак! Славний співак Гремислав! Раніше був воєводою, не раз громив половців, а рязанський князь Гліб із злості посадив його в поруб[152], осліпив і тримав три роки. Там, в ув’язненні, Гремислав почав складати пісні, і його взяли з порубу. Відтоді він блукає з одного міста до іншого і співає бувальщину про часи стародавні… Сьогодні, певно, ми почуємо Гремислава!

Молодий князь Василько з привітною усмішкою і з повагою до старших князів обійшов усіх. Князі самі йшли йому назустріч і запитували:

— А чому ж не їдуть суздальці? Ти їхній сусіда, ти знаєш, чому їх нема? Великий князь суздальський Юрій Всеволодович твій рідний дядько, чи умовив ти його?

— Все ще думає! А чи приїде, — про те і відуни не скажуть…

На ганок княжого дому вийшли парами десять дружинників, усі, як один, ставні, в кольчугах і шоломах, з короткими списами. Вони зійшли східцями і зупинились обіч сходів, чекаючи князя Мстислава Романовича.

Він вийшов поволі, спираючись на посох з позолоченим орлом. Суворі очі з прямими бровами дивилися втомлено й нерадісно. Ледь роздвоєна сивувата борода, хрест і золота іконка на грудях, парчевий каптан, весь іконописний образ князя свідчили більше про його щиру побожність і нічні молитви, ніж про військові турботи. Князь, злегка накульгуючи, зійшов сходами і зупинився на останній приступці.

— Просимо милості, гості дорогі! — сказав він сумним, наче пригніченим турботою голосом.

Усі князі на дворі почали кричати разом, перебиваючи один одного: