Василь Григорович Ян - Чінгісхан

що всі половці зараз біжать з Дикого поля[145], а за ними женеться незнайоме, страшного вигляду плем’я «татари», — «обличчя їхні безбороді, носи тупі, і в кожного скуйовджена коса, як у відьми. Від одного вигляду безбожних татар люди падають мертвими…»

— Що це за люди? Розкажи нам, прочанине божий, мабуть, ти людина досвідчена й книжна.

Прочанин, спершись на довгу палицю, почав говорити:

— Прийде зі сходу в незліченній кількості якийсь лиховісний народ, у нашій країні нечуваний, глаголемий «татари», і з ним іще сім язиків. Якоже половці досі навколишніх народів полоняху і губяху, нині ж їхня загибель наста. Татари не токмо половців побєдіша і загнаша, але навіть дощенту іскореніша, а на їхню землю самі сідоша…

— Звідки впало це плем’я?

— Про це глаголять сказання в святих книгах, про них ще єпископ Мефодій Патарійський свідчить, яко грецький цар Александр Македонський у стародавні часи загнав поганий народ Гогі та Магогі[146] на кінець землі, в пустелю Єтрієвську, між сходом і північчю. Закрив він їх горами і наказав сидіти там до кінця строку. І тако-бо єпископ Мефодій рече, яко після кінця часу гори знову розсунуться, і тоді вийдуть звідти Гогі та Магогі і заполонять усю землю від сходу до Євфрату, і від Тигру до Понтського моря, — всю землю, крім Ефіоп’я…

— Всю землю! — вигукнули в натовпі слухачі. — Отже, і нашу землю?..

Прочанин вів далі:

— А хіба ви не бачите, що навкруги діється? Це знамення останнього часу! З’явилася страшна зірка, промінням до сходу далеко сягаюча, іже знаменована нову пагубу християнам і нашестя нових враг… То вийшли з-за гір і на нас ідуть погані Гогі та Магогі! Нині прийшло проречене закінчення часу. Кінець світові близький!..

Почулися зітхання й голосіння. Прочанин зняв повстяну шапку, і слухачі опускали в неї бублики і дрібні чорні монетки.

З правого берега на великих просмолених човнах припливли дружинники великого князя київського. Вони розігнали натовп, розчистили місце перевозу і допомогли старому половецькому ханові зійти на пором. У шовковому малиновому чекмені, підбитому соболем, у білому гостроверхому ковпаку, опушеному червоною лисицею, і в темно-червоних чоботях, гаптованих перловими нитками, хан поважно стояв, тримаючись за поручні рукою у шкіряній перстатій рукавиці. Другою рукою він стискав руків’я кривої шаблі, що сяяла алмазами.

Хан, огрядний, величний, здавався спокійним, тільки очі його тривожно бігали, косячись на темні води Дніпра. Вітер посилювався, поверхня річки брижила, і сиві баранці пінилися на високих хвилях.

Хан платив щедро. Поромники одержали від нього чимало жмень срібних грошей і старалися з усієї сили. Цілий день вони перевозили величезний караван: добірних коней, закутаних у розшиті попони, ревучих від страху верблюдів, гладких буйволиць з довгими рогами, що спадають на плечі, іноземних полонянок, яких гарно вбрали тут-таки на березі, смаглявих, чорнобрових, прикрашених намистом і стрічками. Все це хан віз у дар руським князям.

У натовпі говорили, що це прибув найстаріший половецький хан Котян, власник сотень тисяч коней, що блукають по безмежних рівнинах Дикого поля з його тавром: слід копита у вигляді півкола і під ним дві риски.

— Котян — хазяїн степу! Він сам може виставити величезну рать. Недарма він приїхав до Києва. Біда його погнала. Та й інші половецькі хани потягнулися з усіма своїми родами на руську сторону і тепер переходять Дніпро всіма бродами і перекидними мостами. Половецькі загони входять у воду на конях у броні, з щитами і з списами… Що воно буде? Чи не замислили вони лихе? І пісень веселих половці більше не співають. Тільки пісні тягучі, як верблюдячий стогін, чути здалеку, коли їдуть із степу на наш бік…

У хоромах великого князя київського Мстислава Романовича[147] спішно готувалися до з’їзду: чекали на великих і малих князів. До всіх були послані гінці з запасними кіньми скликати на захист Руської землі.

Київському князеві нелегко було прийняти з честю вельможних гостей, — кожний приїжджав із своїми дружинниками; що був вищий князь, то з більшим почтом він їхав. Князівські слуги примусили всіх хлібників і м’ясників Києва пекти пироги з начинкою та пшеничний хліб і везти до князівського двору. Тепер не та сила, яка була в київського князя сто років тому, за часів Мономаха. Тоді під владою великого київського князя була майже вся Руська земля: і Київ, і Переяславль, і Смоленськ, і Суздаль, і Ростов, і навіть далекий багатий Новгород належав йому цілком. Тоді йому корилися всі князі, а половці не сміли поворухнутися. По всіх кордонах він розніс славу руського імені. Але минали роки, рід Мономаха дрібнився. Князі роздавали міста й волості своїм синам, племінникам і внукам, і тепер Мстислав Романович володів Києвом урізаним і ослаблим. За останні двадцять п’ять років розгроми, завдані руськими князями, знесилили Київ, коли і галичани, і володимирці, і суздальці, і дикі половці, яких покликали безсовісні князі, грабували й палили древню столицю[148].

Нелегко було жителям Киева відбудувати своє місто після стількох розгромів; багато будинків залишилося зруйнованими, з повибиваними віконницями і дверима…

Зараз знову з степу насувалося лихо. Воно зібрало разом непримиренних князів, гордих і упертих, що ворогували один з одним все своє життя за кращий престол,