Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

при маузері в дерев’яній кобурі, у широченних матроських кльошах, тільнику та безкозирці, розігнав усі навколишні банди і безстрашно взяв за жінку першу красуню села - попову дочку. За що його в 1924-му вичистили з партії, а за рік потому забрали з підвищенням у губернське ДПУ до Києва.

По друге, пропозицію поспілкуватися з міліцейською молоддю так, як нас батьки вчили, київський гість сприйняв охоче. І нарешті, зобачивши Зятеві шедеври, від яких вгинався стіл, сплеснув руками і вигукнув:

- Тепер я знаю, чого у вас показники відмінні! Хто як їсть, той так і робить!

А районний начальник міліції показав нам з Павлом і Зятем з-за спини київського начальства аж два великих пальці. Мовчазний дядько у цивільному схвально хитнув головою і примостився за столом подалі від вікна.

Десь після третього тосту - за любов - Павло нахилився до мене і прошепотів:

- Слухай, якось воно не по-людському виходить. Людина загинула, а ми тут сидимо, веселимося. Он Джигіт, як тамада, вже й співати поривається.

- Павле, то ще невідомо. Хоч і люди кажуть, і навіть пугач наш на покійника пугикав, а я поки на власні очі мертвого не побачу, вірю, що він живий. Ну лежить десь, куди твої орли ще не зазирали, у добрих людей. Може, пам’ять стратив… Тому давай усе-таки надіятися на краще.

Ті чарівні слова “чим же я можу вам віддячити, кохані ви мої?” прозвучали з уст Вороб’я якраз між “Ой, хмелю мій, хмелю…” і “Ой, чий то кінь стоїть?” Суть прохання викладала я. Бо у мого братика у присутності високого начальства, особливо після сьомої чарки, виникали проблеми з дикцією. Київський гість засміявся і втішив:

- Знайшли куди звертатися! Та в тому департаменті, після того, як його Данилович од нашого міністерства відділив і подарував своєму сватові, таке робиться! Не те що довідки - судові справи з вироками губляться. Не здивуюсь, як дізнаюся, що у них живі зеки зникають - і то цілими етапами. Але нічого! Зараз у нас усе буде - айн-цвай-поліцай! Ось я по мобілі черговому по ОВІРу стукну… як, кажете, прізвище?

Шериф швиденько підсунув папірця з усіма даними. Полковник і справді набрав номер, назвав себе, продиктував, що треба і додав:

- Тільки проб’єте - кидайте мені на есемеску. Бо то нагально.

І вже до нас:

- Ґвалт, бо тверезіємо! Наливай!

Налили, доспівали, подихали свіжим повітрям, оцінили красу сільських краєвидів, змерзли, повернулися до столу, зігрілися - тут і відповідь із Києва надійшла. Що то сучасна техніка: не телебенькало, не грало який-небудь марш, а ввічливо так із кишені відрапортувало голосом переляканого зеленого сержантика:

- Товаришу полковник, дозвольте доповісти: вам прийшло повідомлення! Тисніть на середню кнопочку.

Товариш полковник задоволено навіть тост з цього приводу сказав, перш, ніж повідомлення прочитати:

- Оце я сиджу і думаю: як воно добре, що я в дільничних ще до всіх цих комп’ютерів ходив. Інакше би моє тодішнє начальство за п’ять хвилин прорахувало, скільки насправді треба горобців - мільйон чи два - щоби вони за ніч стеребили п’ять тонн зерна.

Олексій і його районний начальник почервоніли і опустили голови. А київський полковник прочитав те, що на екранчику мобілки з’явилося, і добив підлеглих остаточно:

- Бобік здох! Бо, виявляється, не тільки у кучмівського свата у конторі, звиняйте, бардак, а й у нашому міністерстві теж. Ваш Рейтаровський справді жив у Києві на тимчасовій прописці, якої йому не поновили. Ліміта, одне слово. Виписаний по закінченню строку прописки. А де він зараз? Може, десь під боком. Може, на тому світі. А може, що й на Канарах, сміття на пляжі вигрібає. Одне слово - куди дівся, чорти його батька душу знають.

- Стосовно чортів і душі його батька - то це ви в саму точку. Але що ж тепер робити?

- А я знаю? - Воробєй виглядав іще нещаснішим, ніж мій брат. - ви ж бачите, що зараз робиться: на кожних виборах плюс-мінус п’ять мільйонів. Оце нещодавно звіряли виборчі списки. Не повірите: мільйон “мертвих душ”! А як треба живого знайти, то пишемо в Інтерпол, бо у них там порядок.

- А Інтерпол - це де? - поцікавилась я, бо не раз уже чула про цю організацію, але з чим її їдять - не мала зеленого поняття.

- У Франції, у цьому, як його… зараз… о! Ліоні. Кажу вам чесно: як по-справжньому припре, то ми до них пишемо.

- Французькою мовою пишете?

- Бог милував. Нам у міністерстві ще тільки французької мови не вистачає. Тут он своя так змінюється, що не все второпаєш. Українською, звісно, пишемо, бо там, у Ліоні наша людина сидить, котра і знає, і перекладає.

- У Ліоні? Наша людина? - одночасно запитали ми з Шерифом.

Полковник Воробєй одразу зрозумів натяк, бо гірко зітхнув:

- В генеральському чині, товариство, в генеральському. Полковників не пропускають. На жаль… Тож вчи, хлопче, все. І матчасть, і французьку мову. А головне - не лови гав і ганяй горобців… так про що ми, до речі?

- Про те, що кругом бардак і навіть Інтерпол не допомагає. А мені треба конкретну людину знайти, яка начебто є, а з іншого боку - нема. От що мені робити?

- Не дивіться, товаришу майор, на мене так жалібно. Все, що зможу - так це вже зараз попрошу обласне твоє начальство не мотузити тебе за “висяка”, скажімо