Павло Штепа - Московство

IV «от царя Пруса, кой был братом Ромєйского цєзаря Августа». Цю свою вигадку він наказав записати до «Степенной Книги», у якій записані родоводи московських царів, князів, вельмож. Польський король Баторій, глузуючи з московського «царя Пруса», радив 1581 р. Іванові IV не смішити себе в очах європейців. На це Іван відповів Баторієві: «Якщо не було царя Пруса, то хай король Стефан пояснить нам: як же є земля Пруська?»[530]. А шведському королеві Іван писав: «Ти — мужичий род, а ми от Августа Кесаря родством вєдьомся»[531].

Після Петра І у культурному житті Московщини запанували німці. Вони розтлумачили москвинам, що з їхнього «царя Пруса» реготатиме вся Європа. Отже, Московщина наказала своїм німцям видумати щось розумніше. Але ж з порожнього не наллєш. Як не перекручуй, немає чим довести, що Київську Русь створили москвини. І професор петербурзького університету Г. Баєр вигадав т. зв. «варязьку теорію походження Руси», за якого Руську (Київську) державу створили германи-скандинави. Москвини хоч-не-хоч мусили піти на поступки німцям, аби лише не «молодший брат» її творив. Та навіть і за варязькою теорією Київську державу створив таки… «молодший брат». На карті Клавдія Птолемея з 2-го ст. до РХ теперішня Прусія названа Borussia. У Прусії по селах говорили «рутенською» мовою ще й 1556 року[532]. У провінції Гановер правилася Богослужба старослов’янською мовою аж до 1751 року[533]. На карті Німеччини, а надто Прусії ще й тепер є десятки слов’янських назв. Навіть міста називалися аж до ХІІ ст. слов’янськими назвами: Липське (Ляйпціг), Бранибор (Бранденбург), Градець (Грац), Братислава (Бреслав). Навіть Берлін — назва слов’янська. «Основною людністю Прусії були слов’яни»[534]. Німецькі історичні документи оповідають про короля рутенів, готів Одоацера, рутенської народності, що панував у V ст. в Німеччині. С. Величко у своєму «Літописі» пише: «Наші предки русичі з V ст. під проводом свого короля Одоацера Рим здобули і 14 років там панували»[535]. Року 360 посунула з Азії на Україну орда гунів. Частина прарусинів (алани), втікаючи від них, подалися до своїх пруських праукраїнців, з якими і раніш мали культурні та торговельні зв’язки. Там на острові Ругія заснували своє невелике князівство. Датський історик С. Граматик (1140–1206) пише, що вони мали храм з постаттю Світовида, а в храмі були викарбувані імена 300 їхніх героїв, отже, вони мали своє власне письмо[536].

Гетьман Б. Хмельницький у своєму універсалі 1648 р. пише про: «…предків наших русів з Ругії од Помор’я Балтицького». У грамоті короля Отона наша княгиня Ольга названа Regina Rugorum (а не Russorum)[537]. Все це і багато іншого вказує, що ті «варяги» Рюриковичі, які прийшли до Києва, були нащадки Одоацера або князя з Ругії, себто були українцями. Такої думки і професор С. Герберштайн.

Як бачимо, москвини не змогли знайти собі царя з-поміж себе, а мусили позичати в Україні. Та й українська династія Рюриковичів скінчилася в Московщині, коли вмер 1598 року цар Федір, син Івана IV. Так урвалася і ця династична тоненька ниточка до московського права на спадок Руської (Київської) держави. По смерті царя Бориса Годунова (чистокровного татарина) москвини обрали на свого царя боярина Михаіла Кішкіна. Його рід не мав жодних зв’язків з нічим українським. Щоб нав’язати того Кішкіна хоч до якогось царського роду, москвини перезвали його на Романова, мовляв, його рід походить з Риму. Але ім’я Роман — західно-європейське і переважно католицьке, його в Московщині ніколи не було й немає. Та й рід «Романових» вимер, коли німкеня Катерина ІІ вбила 1762 року свого чоловіка царя Петра ІІІ, останнього Романова. Від неї тягнувся аж до 1917 року чистий німецький рід Ангальт-Цербстський, під псевдонімом Романових. Коли царська династична нитка від Києва урвалася, мусила Московщина снувати народну. Московські історики від монархіста М. Карамзіна XVIII ст. до ліберала В. Ключевського ХІХ ст. включно з соціалістичною А. Панкратовою ХХ ст. напружують усі свої здібності, аби довести, що Руська (Київська) держава з усіма її багатствами є «общим достоянием великороссов, малороссов, белороссов», довести, що «велико и мало, и бело-все есть Росы то есть русские». Московський історик М. Полєвой, змосковщений українець (1796— 1846), написав 6 томів «Истории народа русского». У ній він не пропагував «общего достояния». Микола І покарав його, і він помер з голоду-холоду. «Демократична» Московщина перевидала всі монархічні «Истории России», крім М. Полєвого.

Вигадка «Москва — ІІІ Рим» не була в Московщині лише мрією, маренням, теорією. Московщина використовувала її у зовнішній політиці від XVII до ХХ ст. включно. І слід визнати, мала велику політичну користь з того, скажімо, вторувала Московщині шлях до загарбання всіх православних церков. Їх загарбати намагається і теперішня соціалістична Московщина, і тому корисно знати про подібні попередні московські спроби.

Поширити владу московського уряду на всі православні церкви Московщина намагалася неодноразово за останні 300 років. По захопленні 1453 р. турками Царгороду Московщина в запозичення 1504 р. з Балкан ідеї ІІІ Риму проголошувала себе також спадкоємницею і Вселенського православного патріархату. Але Туреччина не знищила Вселенського патріархату в Царгороді. Чи не єдиний спосіб опанувати Царгород — загарбати його. І Московщина намагається здійснити це від XVI століття. Микола І пробував зробити це 1854 р., Микола ІІ вимагав 1917 р. від Франції та Англії їхньої згоди на загарбання Московщиною Царгороду як плату за участь у війні проти Німеччини.

За татарської влади московське життя — навіть церковне — потатарщилося. Хоча хан Золотої Орди не був християнином, московська церква молилася за нього і його родину, отож легко розірвала канонічні зв’язки зі Вселенським патріархом. Першу спробу усамостійнити свою церкву Московщина зробила 1448 року. За канонами православної церкви нових митрополитів наставляє, висвячує патріарх. Московщина порушила цей церковний закон. Князь Василій ІІІ сам наставив, а московські єпископи самі висвятили 1448 року єпископа Іова на митрополита. Вселенський патріарх та всі православні церкви засудили таке порушення церковних законів і не визнали Іова за канонічного митрополита. Але історики московської церкви, зокрема, митрополит Макарій твердять своє: «Упадок Царгорода призвів до незалежності московської церкви від Вселенського Патріарха». Але Царгород упав 1453 року, а Іова висвятили 1448 року, тобто за п’ять років перед упадком Царгорода.

У православних церквах новонаставлений єпископ давав обіцянку не визнавати митрополитом нікого, крім призначеного Вселенським патріархом, що було частиною чину висвяти єпископа, робилося це і в московській церкві. По упадку Візантії московська церква додала 1458 року до тієї присяги слова: «…и по повелению государя», тобто