Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Хлопчики мовчали. Так ось він який, той гетьман, про якого тато розповідає такі цікаві речi! А вони думали, що він аж під стелю на зріст і весь у золоті, як ікона. Цікавість і розчарування так яскраво відбивалися на їх обличчях, що Сагайдачний усміхнувся і наблизився до дітей.

— Ну як, козарлюги? Поїдемо до мене на Січ?

Петрик тулився до батька, ховаючись у полах його жупана, а Юрасикові очі заблищали завзяттям.

— Дайте мені, дядю, коня. Я вмію їздити верхи. Навіть риссю.

— Ого! Та ти вже справжній козак. На той рік можна й у похід. Підемо з тобою на Царгород?

Юрасик зиркнув на батька, на Сагайдачного і, ніби не наважаючись висловити те, що глибоко запало йому у думку, раптом насмілився:

— Ні, дядю. Коли виросту — я візьму шаблю і піду бити Стефана Потоцького. Я спалю його палац, зв'яжу його, виведу в Дике Поле і кину. Хай його вовки роздеруть за нашу маму.

— Здорово! — всміхнувся Сагайдачний. — Молодець! Справжній, козак. Поб'ємо й Потоцького, поб'ємо й султана. Саме, коли ти виростеш, — настане слушний час… Ну а ти, малятко, як тебе?

— Петрик, — відповів хлопчик трохи гаркаво. — А я поставлю гармату та й стрілятиму. Бубух!.. Бубух!.. І всі турки перелякаются і втечуть.

Балика слухав хлопчиків і тихенько пестив їх шовкові голівки, що так чудесно пахтіли горобенятком. Сирітки… Де він їх подіне без матері? Невже дійсно доведеться забрати їх з собою на Січ? І, йдучи до їдальні з цокотливою невісткою, гостем і братом, Балика непомітно змахнув з вій зрадливу сльозу.

А Сагайдачний, ніби вгадавши його думки, сів поруч із сотником і ляснув його по плечу:

— Чac учити їх, братику. Ти що надумав із ними робити?

— Та ось… сам ще не знаю. Ми тепер — як птахи без кубла. Треба вчити, та нема де подіти.

— Ось я й надумав улаштувати при братстві хорошу школу з бурсою. Та не таку, як скрізь по монастирях, а справжню школу, що готувала б людей до життя, а не для монастирських келій. Архімандрит Плетенецький вже обіцяє допомогу, а пані Лозко дарує для неї садибу поруч із Ходичиною.

— Та невже?! — розквітнув Богдан. — Голова в тебе золота, батьку: хтось тільки подумав, а в тебе — вже зроблено.

— Ну, ще не зроблено, але буде, коли всі допомагатимуть потроху. Треба, щоб і ти допоміг нам. Ця справа громадська, отже, треба робити її всією громадою, — весело відгукнувся Сагайдачний, приймаючи з господининих рук повний келих.

— Та я ладний у вогонь і воду. Скажи тільки, що треба, — тріпнув чуприною сотник.

— За наше братство, за школу й права! — проголосив Созон, підносячи свою чарку.

Випивши й заївши солоною рибою, Богдан знов звернувся до Сагайдачного:

— А що ж мені доведеться робити?

— А ось подумаємо. Треба спочатку покуштувати всього потроху, щоб це образити господиню, — пожартував Сагайдачний, беручи з її рук тарілку млинців.

Пані бурмистрова любила почастувати, любила й поговорити з гостями. Вилискуючи зубами, бринячи намистом, упадала вона біля Сагайдачного. Як усіх жінок, її приваблювала слава, і Сагайдачний, оспіваний герой кобзарських дум і переможець турецьких візирів, хвилював її, як келих міцного вина.

І Сагайдачний пожвавішав, милуючись її красою. Змолоду він захоплювався жінками, та й вони упадали коло нього. І тепер, як кожен чоловік, він не міг бути байдужим, бачачи її увагу до себе. Задоволено приймав він з її рук келихи меду й доморобні запіканки та наливки, намагаючись розважити Богдана Балику.

І Богдан потроху повеселішав. За півгодини навколо стола точилася жвава розмова. Тільки діти сиділи край столу притихлі, ніби налякані пташенята. Весела, кокетлива тітка взяла їх у шори — і знали вони, що помічає вона кожну дрібницю, і коли підуть гості додому, буде їм за кожну пляму на скатертині, і за сміх, і за зайве слово. І, жадібно прислухаючись до оповідань Сагайдачного про заморські походи, вони злякано здригалися, зиркаючи в тітчин бік. Рано зазнали вони, що то значить утратити матір і жити з ласки в родичів.

— Сміх бере, як наша шляхта божеволіє за модою, — цокотіла пані бурмистрова. — Нещодавно був у пана старости бал. І дружина пана коронного підстолія була з довжелезним шлейфом, довшим від шлейфа пані воєводиної і пані старостової. А в панів так уже годиться, що жінчин шлейф відповідає службовій гідності чоловіка. Образилася пані старостова, наказала переміряти шлейфи всім паніям — і багатьом довелося поодрубувати по чверті або навіть по ліктю.

— Як у коней, щоб не розмахували хвостами під вершниками, — бовкнув, не подумавши, Созон.

Сагайдачний мимоволі зареготав. Пані бурмистрова спалахнула і тільки бровами повела на чоловіка. Але в цьому русі відчувалася справжня гроза. Созон ніби нічого не помітив і знов заговорив про братство. Знов почалися скарги на безторжя, на панські фільварки і на суперництво шляхти на ринках.

— А чому б вам і собі не їздити до Гданська, коли це так корисно? — спитав Сагайдачний.

— Повезеш! — свиснув Созон. — Та поки б ми доїхали до Гданська, наш крам подорожчав би вп'ятеро. Шляхта торгує безмитно, а нам, крім державного мита, довелося б платити кожному панові, чиїми грунтами ми їхали б. І подорожнє, і мостове, і поронне. Де нам! — безнадійно махнув він рукою. — Зовсім стало погано останніми роками. Треба подбати про братство. Тоді й привілей на безмитну торгівлю дістанемо. І все.

— Попи теж тільки й мріють про братство, — вкинула пані бурмистрова.

— Ну, звісно, — підхопив Созон. — З того часу, як не стало православного митрополита, кожен із них тремтить за свою парафію, бо ці шельми Антоній Грекович та Йосип Рутський точать зуби на всі київські церкви.

— Авжеж, бо це не парафії, а золоте дно. Крім постійних парафіян, щороку тисячі прочан. Вони давно вже провіщають про братство. Отже, і в народі тільки й мови про братство. А на те, щоб навернути на своє людей, вони майстри.

— Так накрутять, що о-го-го!

— І жінок хай підбурюють. Жінки зубаті: їх тільки розбурхай, — блиснула зубами пані бурмистрова.

— Так ось що, пане бурмистрове, — звернувся до Созона Сагайдачний. — Візьміть цю справу на себе. Переконайте магістрат, лавників та гмінну ізбу, а головне — парафіяльних попів. Накажіть їм більше провіщати. Тай пані бурмистрова хай проміж жінками про це гомонить.

— Добре, — ляснув Созон долонею по столу. — Зроблю. Двічі не повторюватимете.

— І додайте, що я з усім військом Запорозьким впишуся до братства, і коли панство почне вас душити фільварками, ми їм таку бісову матір покажемо, що й не прочухаються.

Друзі