Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— А тобі, пане сотнику, — звернувся він до Богдана, — доручаю я тутешню старшину та православну шляхту. Розтлумач їм, що пани женуть нас із світу тому, що їм потрібна наша земля і хлопи; тому, що наші воли, наше збіжжя, наш мед і поташ збивають їм ціни на ярмарок і тому, що бояться вони козаків і бачать уві сні, як би або обернути їх на своїх підпанків, на двірську шляхту, або зовсім знищити й перетворити на хлопів.

— Ще й поганяти нас, як волів, — вкинув Созон.

— А самим розкошувати в парчі та в шовках і будувати муровані палаци на наших згарищах.

— Та я не від того… Тільки нічого в мене не вийде… Не вмію я розливатися соловейком. Я кажу просто, грубо… Мо б, найшли когось балакучішого, — зненацька засоромився Богдан, більше звиклий до шаблі, ніж до красномовства.

— Е ні, братику, — похитав головою гетьман. — Тобі, мабуть, воно й боляче перед кожним розкривати душу та ятрити незагоєну рану, але пам'ятай, що це конче потрібно. Зціп зуби, але розповідай. Говори про наїзд Стефана Потоцького, про свою бідну дружину, про порубаного Андрія, про згвалтованих дівчат, про куховарчиних дітей і старого Охріма. І їх покажи людям, — хитнув головою на Петрика з Юрасиком. — В кожного серце перевернеться, дивлячись на бідних сиріток. І хай вони самі розкажуть, як простояли вони до ранку в дуплі, закляклі й тремтячі з жаху та холоду. Це, братику, більше за сepцe візьме, ніж усі Ціцерони та Скарги. А коли вже стане надто боляче — пригадай, що це треба зробити для цих самих бідолах, щоб була в них школа, щоб не чавив їх жоден пан чобітьми, щоб доступилися вони до знання, і до сенаторської гідності, і до гетьманської булави, і до всього, нащо мають право не самі тільки магнати.

Сагайдачний говорив, і в його завжди суворім тоні забриніли теплі нотки, від яких здригнулося серце грубого, але сердечного й чулого сотника. Щось підступило йому до горла і не одразу відповів він, хитнувши головою.

— Добре, батьку. Зроблю! Нічого не заховаю… Може, й виросте щось добре з мого невимовного горя…

— Дай, боже! — зворушено зітхнули всі.

А пані бурмистрова налила всім келихи і, відступивши до хлопчиків, з несподіваною ласкою провела долонею по їх голівках.

Минуло кілька тижнів, і в Києві тільки й мови було, що про братство. По всіх церквах провіщали про нього, як про порятунок душі від геєни огненної та від підступів нечистого в лукавому образі ксьондзів. А купців тільки й мови було, що про старостинські побори, про мита й безторжя через наступ магнатський. Замислилися й майстри, бачачи, що замовців справді стало менше і що не виправдала надії на пречистенський ярмарок.

А старшина спритно підсипала жару, кажучи, що тільки за міцним муром Запорозького війська можна знайти захист і порятунок.

Найбільше за всіх дісталося Балиці. Просто, суворо й моторошно розповідав він про своє горе — і стільки болю та зненависті бриніло в його тоні, що найбайдужіші хапалися за шаблі.

І тоді починав він розмову про братство.

Наочна жертва панського свавілля переконувала навіть тих, хто вагався. І всі, як один, обіцяли вписатися до братства. Але найбільш цікавилися ним батьки, почувши про школу і мріючи про блискуче майбутнє своїх дітей.

З цехами було далеко складніше. Не довіряли вони магістратові, тобто слухали уважно, співчували, обурювалися на львівські події — і край. Видно, не прийшов ще для них слушний час. Але коли слідом за шевцями прибули до Києва бондарі, кравці, зброярі, кушніри, лимарі та інші майстри і кожен розповідав, що довелося йому перетерпіти на Волині та в Галичині, - заворушилося й ремісництво.

Більшість утікачів оселялися в Києві. Цехи спочатку допомагали їм улаштуватися, позичали гроші, давали інструменти, але не минуло й двох місяців, як відчулися наслідки цієї гостинності.

— Де ж та робота поділася? Ось уже два тижні, як у мене немає жодного пристойного замовлення, — розгублено говорив Грицько, озираючи своїх товаришів. — А як у вас, панове?

— Та те ж саме. Тобто робота є, та чортзна-що, а не робота. Прийде замовець, принесе шкіру, а як дійде до ціни — дають половину. Або ший дарма, або сиди голодний.

Кузьменко сидів у кутку, мовчки смоктав люльку і зловтішно посміхався.

— Чого смієшся? Невже тобі краще? — кінець кінцем обурився Причепа.

— Авжеж: смішно дивитися на вашу метушню. Ви ж самі цього бажали.

— Як то? Та що він верзе, рудий чорт! — не второпав Хома.

— А що ж! Забув, як на сходці доводив, що можна брати до цеху безліч народу?! Ось тобі й набрав! Мені нічого, бо мої хлопці геть усі чисто повтікали, а ось побачимо, якої ви заспіваєте, коли підступлять до вас підмайстри з ножем до горла: «Давай їсти», а роботи у вас не буде.

І Кузьменко знов засмоктав свою люльку, посміхаючись у вуса. Майстри мовчали. Вони розуміли, що Кузьменко мав рацію, але ніхто не наважився обвинувачувати Причепу за допомогу львівським вигнанцям.

З підмайстрами теж було не гаразд. Утеча мало не двох третин глибоко вразила цехових. Спочатку вони розгубилися, але потім подумали, що краще не сумувати за Савчиним гультяйством, а на місце втікачів набрали собі волинян та галичан. Тільки до Кузьменка ніхто не побажав вступити, бо Савчині приятелі всім розповіли про його жорстоку розправу з підмайстрами. Кузьменко лютував. Пожежа клуні теж завдала йому неабиякого збитку. Думав він надолужити своє на рочках, але не так судила йому доля. І тільки тепер, коли не стало в майстрів роботи, почував він себе переможцем.

Настрій був пригнічений і сумний.

— Доведеться й нам обмежити кількість майстрів у цеху і боротися з партачами, — зітхнув по хвилі іконописний дідок, — бо через свою поблажливість будемо голодувати.

Глибока мовчанка зустріла його слова. Але коли на наступній сходці знов заговорили про брак роботи, ніхто не сперечався проти такої постанови.

— Коли треба, то треба, — зітхнув Грицько. — А на мою думку, не слід і підмайстрів затримувати. Хто бажає козакувати, нехай іде з богом. Бо ж легше прожити з одним, ніж з двома чи з трьома.

На тому й погодилися. Тепер, замість писати по містах про втікачів-підмайстрів, хазяї самі почали говорити про вільне козацьке життя.

— Годі спину гнути над чобітьми, — говорив Грицько. — Тра пороху понюхати і шаблею погратися в поході. Так і цвіллю взятися можна. Їдьмо, хлопці, разом, — звертався він до підмайстрів.

— Їдьмо, батьку, — всміхалися вони. — Ми вже давно про це думаємо.

— Ну, то й