Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Але з іншими майстрами справа була складніша: вони мали жінок, дітей, хати й городи. Та й не звикли вони до військового життя. І знов збиралися вони до Причепи і, пихкаючи люльками, стурбовано гомоніли:

— Хіба ж це життя? Животіння! Працюєш, не підводячи голови, і все, що сьогодні заробиш, проїдаєш наступного дня. Правдиво казав Сагайдак: без братства не обійтися.

Довідався про це й Сагайдачний. І він задоволено посміхнувся і, пишаючись своєю шляхетністю, знов відвідав Причепу.

З несподіванки Причепа не знав, де всадовити поважного гостя. Хоч майстри й пішли до нього перепросити після сходки, хоч і подарували гетьманові дві пари розкішних чобіт, але все ж відчували вони себе винними і уникали говорити про неприємну подію. Аж ось він знов прийшов до них.

Почастувавши гостя всім кращим, що було в хаті, Причепа заговорив про братство.

— Що ж, синку, казав ти нам про братство, і чутка про нього пішла в народі, а потім усе так і ущухло?

— Не турбуйся, батьку: буде братство, — всміхнувся Сагайдачний. — Написали ми царгородському патріархові і чекаємо на його відповідь. Вчора місяць, як поїхав наш посланець. Отже, він має незабаром приїхати, а поки ми готуємося потай. Минулого тижня привезено друкарню з Скрятина. Кир Єлисей викликав для школи дидасколів, а в монастирських майстернях майструють нам і шкільні лави, і таблиці.

— Ну, дивись! За минуле — винюся. Але якщо ти нас піддуриш, — накладу тобі, як колись, дарма, що ти гетьман, — жартував Причепа, ляскаючи Сагайдачного по плечу, як рідного сина.

Фундуш Галшки Гулевичівни

Плетенецький енергійно взявся до нової справи. Відколи об'явилися в Києві єзуїти, між ними й православним духовенством мусила розпочатися вперта боротьба за вплив на молодь, тобто за майбутнього заможного парафіянина, і енергійний кир Єлисей не міг бути байдужим спостерігачем того, як магнатські та купецькі діти переходять до ворожого табору.

Він викликав Іова Борецького, вченого класика, земляка й приятеля Сагайдачного, що довгий час стояв на чолі львівської школи; Памву Беринду — друкаря і автора першого українського словника; Тараса Земку, Лаврентія Зізанія — автора найкращої руської граматики — і багатьох інших учених, друкарів та дидасколів, що мали стати оздобою київської школи.

А коли прибула з Стрятина друкарня Балабанів, він так захопився нею, що сам розпаковував скрині з друкарським приладдям, розташовував преси, складальні каси, сортував шрифти й кліше.

Тут, у майбутній друкарні, зібралися вчені й ченці, і серед соломи та розкритих скринь точилися палкі розмови про те, що і як друкувати. Переглядали рукописи, обмірковували їх, переглядали і виправляли. Писали полемічні твори та політичні памфлети. Допізна тривали їх розмови.

За тих часів братство завжди гуртувалося навколо монастиря чи то церкви, що була його центром і осередком. Тому й доводилося чекати на патріарше благословення, щоб утворити монастир, не підлеглий місцевому митрополитові. Але минали дні, а очікувана відповідь не приходила.

Настала осінь. Час було думати про школу. Галшка Гулевичівна нервувалася. Вона давно відмовила патеру Алоїзію і тримала Михайлика вдома. Хлопчик вештався по покоях або по саду, нудився, не знав, що робити, вередував і теж знервувався вкрай. А Галшка жахалася нових затримок, бачачи, як йому нудно й тоскно в зачині.

— Так і збожеволіти можна, — зітхала вона, стискаючи скроні, ніби від важкої мігрені.

— Чи не відкрити нам негайно школу? — якось запропонував Сагайдачний, бачачи й розуміючи її тривогу. — Патріарх нам не відмовить. Це тільки справа часу. А братство улаштуємо згодом.

Була золота осінь, пишна й промениста, як завжди в Києві. Клени й каштани відсвічували бронзою. А сонячне проміння, просочуючись крізь листя, ставало золоте, сліпило й п'янило, як вино. Тонкими пасмами шовку плавало павутиння повітрям. Заплавні луки відсвічували бузком, і далекий обрій підкреслював небо холодною синьою смугою. І що вище підіймався узгір'ям ридван пана Лозка з дружиною, то більше відчувався запах осіннього листуй винних пахощів плодових садів.

У замку було надзвичайно бучно й людно. Панство з'їжджалося на рочки з дружинами й челядниками, із свідками й приятелями. Вони юрбилися біля судової ізби, і їх пишний строкатий одяг був такий же яскраво-барвистий, як осіннє листя, як різьблена тінь на піску.

Поява Галшки Гулевичівни з хворим чоловіком вразила всіх. — З ким вона позиватиметься? — допитувалися пани, охочі до чуток і сенсацій.

— Певно, з митрополитом Рутським за свій наїзд на митрополитові грунти, — кинув хтось із юрби.

І чутка про цікавий процес миттю оббігла замок. І всі повірили щойно народженій новині, навіть той, хто перший висловив свій здогад.

Галшка потрапила до суду підчас перерви. Суддя Ян Аксак, стрункий, високий літній пан, із сніжно-білою сивиною і орлячим носом, збирався розпочати засідання, коли помітив Галшку, яка урочисто наближалася до судової естради. Як вихований по-двірському пан, він рушив їй назустріч і спитав, припавши до випещених пальців пані Лозкової і пересипаючи свою мову польськими й латинськими словами:

— Вітаю ясновельможному пані. Чим мам гонop служити?

— Я бажаю записати до земських книг свій дарчий лист і дуже просила б пана суддю не затримувати нас, бо мій дружина зовсім хворий.

— Ну, звісно, пані. До ваших послуг. Мам гонop запросити вас до судового столу. Книги зараз принесуть. Я сподіваюся, що пані має свідків? — О так, пане, — всміхнулася Галшка. — Не тільки cвiдкiв, але й готовий дар чий лист. Вам тільки доведеться вписати його до книг.

Аксак узяв пергамент із Галщиних рук і жестом запросив її сісти у крісло біля судейського столу. В юрбі пробіг шепіт. Усі гадали, що доведеться прослухати цікавий процес, — і раптом якийсь дарчий лист… Але коли в дверях з'явилася група ченців у високих чорних каптурах, підтримуючи під пахви старезного й слабого пана Лозка, пригасла цікавість прокинулася з новою силою.

Тим часом суддя, підсудок і возний уважно прочитали дарчий лист, перевіряючи всі формальності, й передали його писареві. Той сів край столу і почав швидко й старанно писати, а публіка перешіптувалася, розглядаючи Галщин одяг, її зовнішність, її стapoгo чоловіка, свідків і монахів.

— Ото чорні ворони, — глузливо зауважив один із шляхтичів, показуючи на дидасколів.

— Так, пане. До тoгo ж, вороння завжди летить туди, де смердить мертвяком, — підморгнув один із них на стаpoгo Лозка.

— Так. Незабаром у Києві буде ще одна вродлива вдова. Рекомендую її увазі шановного панства.

— Маю сумнів, щоб панство мало успіх. Чорне вороння виклює кожному очі, хто наважиться на її здобич.

— А цікаво, хто кому дарує: чи то він їй за вірне подружжя, чи то вона йому