Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

В українській радянській літературі Зінаїда Тулуб одна із перших звернулася до осмислення історичного минулого. Дилогія «Людолови» — про історичний період гетьманства Петра Сагайдачного — стала помітним явищем літературного процесу початку ХХ століття. На долю письменниці випали складні часи, але навіть за таких умов вона зуміла знайти своє почесне місце у вітчизняній літературі.

Зінаїда Павлівна Тулуб

Людолови

Том 2

Козаки в морі!!!

Вітер дме з південного сходу. Набрякають прісні води лиману, ідуть назад, забивають гирло Дністрове. Женуть їх важкі зелені кучугури хвиль, пахтять йодом і сіллю і палають на сонці вогняними лезами.

В тихій бухточці біля Хаджі-Дере[1] стоять дві турецькі фелюки. Одна з них, легка й чорна, гойдається на якорі, чекаючи на вантаж. Щогла її креслить на небі широкі примхливі риси, а друга підтяглася до берега і наче вросла в золотаві піски. Дві довгі дошки перекинуто з борта на берег. Бігають ними засмаглі, голі по пояс турки і спритно підтримують на спині лантухи ячменю та пшениці. Дошки гнуться, пружиняться під їх ногами, але фелюка стоїть нерухомо, наче вирізьблена на тлі грезетового лиману.

На березі палає багаття. Рідким склом тремтить над ним повітря, звивається синій димок. Розсипається вугілля червоними кубиками — у тон ганчіркам на головах вантажників.

А по той бік затоки мліють в південному блиску білі саклі Ак-Кермена[2] і важкі зубчасті вежі фортеці.

Робота йде весело, ладно. Один за одним під'їжджають до фелюки селянські вози. Підводчики розв'язують просмолені полотнини або волячі шкури, розкривають вантаж — і знов бігають пругкими східцями бронзово шкірі османи і, скинувши на дно важкі лантухи збіжжя, повертаються на берег.

Присадкуватий купець-вірменин пильно стежить за вантажниками, удаючи, ніби бавиться кораловим сюбхе[3] на руці, але кожен раз, коли падає лантух у фелюку, відраховує він одну кісточку, наче монах — покладений поклон, і, дійшовши до вузлика, знов починає рахувати і часом кидає у сонячний блиск уривчасте горлове слово.

Сонце палить немилосердно, розстилає через лиман широку смугу іскор. Частіше витирають турки спітнілі обличчя. Темнішають на скронях червоні маки-ганчірки, а ніздрі жадібніше ловлять запах коржів, випечених у золі, і масні випари казана, де клекотить якесь сите вариво.

І ніхто не помічає, як залітає у лиман швидкоходий турецький сандал[4]. Кривавим пасмом тріпотить на фок-щоглі червоний прапор — сигнал тривоги. Вітер туго напинає білі вітрила і мчить його просто на Хаджі-Дере, неначе жене його над хвилями невидима сила.

Домчавши до бухточки, сандал круто звернув і промчав вздовж берега; засмаглий моряк спритно видерся на щоглу і крикнув у рупор:

— Рятуйтеся! Козаки в морі!!!

Вантажники завмерли, хто як стояв або йшов, а купець зблід, схопився за серце і крикнув несамовито і лунко:

— Де вони?! Який взяли курс?

— Минулої ночі проскочили біля Кизи-Кермена![5] Курс невідомий! — ревнув рупор з сандала.

Спінивши зибінь, сандал накреслив широке півколо і помчав до Ак-Кермена з червоним прапором на щоглі, наче пасмом вогню. Вантажники як збожеволіли. Де подівся лад їх роботи! Одні поквапливо вдиралися на фелюку, другі рвали з моря якірний ланцюг і розв’язували підтягнені до щогли паруси або кидали у море лантухи збіжжя. А блідий, тремтячий купець кидався проміж них і верещав пронизливо й безладно:

— Стійте! Стійте, кажу! Йолопи! Ішаки!

Дехто з вантажників кинувся вплав до порожньої фелюки, і вона ще легше й прим'хливіше затанцювала на хвилях, наче осідланий кінь, що побачив хазяїна.

Це було так несподівано, що валкові не встигли озирнутися. Вони не зрозуміли, що крикнув з сандала сигнальник, та коли перший лантух шубовснув у воду — вмить второпали, в чому річ.

— Стій! Стій! — вчепився в купця валковий шафар[6]. — А, гроші?!

Але купець не слухав, видирався з його рук і репетував не своїм голосом:

— Не смійте! Хто вам дозволив!.. Я вас батогами!.. Стійте, шайтани![7].

— Давай гроші, товстопузий! Тікати надумав? А пан нам за тебе шкуру здере. Держи його, Мусію! Давай гроші, кажу, бо кинемо, як собаку, в лиман.

— За що платити? На нас козак у похід пішов… Ой, та вони знов!.. Стійте, шайтани! Стійте! А порожня фелюка вже підіймала вітрила, і намулистий якір виносив з води кучеряві пасма морськоі трави.

— Не даси? Ну, так і ми тебе не відпустимо! — труснув вірменина валковий і потягнув його по хиткій дошці на берег.

Посполиті оточили його з лайкою і загрозами. Турки видирали східці з-під ніг, кричали щось горловими голосами. А перша фелюка вже мчала до Царгородського гирла і низько схиляла до хвиль налляте вітром крило.

Засмаглі руки чіплялися за снасті, шпурляли за борт лантухи. У повітрі стояла різномовна лайка, безладні уривчасті вигуки. Блідий і тремтячий купець виривався з шафарових рук. Він бачив, як мчить у море порожня фелюка, як шпурляють у воду пшеницю, але платити не хотів. Він щось кричав безладно і верескливо, вирячивши банькуваті очі з червоними жилками, але валковий трусив його все міцніше, а турки, замість рятувати хазяїна, гнали з фелюки селян і підіймали вітрила.

— На! Бери гроші! Пускай мене! — з розпачем крикнув купець і, витягнувши гаманця, кинув його через голови на обмілину.

— Оце краще, — випустив його валковий. — Оце інша річ.

І в ту ж мить шубовснув у воду: турки спритно видерли у нього дошки з-під ніг і, виштовхнувши останніх валкових за борт, налягли на стерно. Купець ледве втримався, вчепившись за борт. Напнулися лебединими грудьми вітрила, задзвенів ланцюг від якоря. Посполиті кинулися до гаманця, розв'язали його. Він був набитий турецькими та татарськими мідяками.

— Ах, ти шахраю! Ах, падлюко! — завищав валковий. — Ну, зачекай!

І кинувся до моря. Але фелюка вже мчала до південного гирла і залишала у хвилях глибокий, пінявий слід.

— Та тут і за піввоза не стане! — сплеснув у долоні старий селянин, перелічивши троші.

— Ото ж воно і є… А ми йому дев'ять возів відвантажили.

— Не дев'ять, а цілих тринадцять.

— Ох, матінко! — схопився за голову старий. — І чого, ти його випустив?! — накинувся він на валкового. — Тримав би за комір, поки не перелічили б.

Той розгублено кліпав очима.

— Та хто ж його, падлюку, знав… І в думках не було, що обдурить. Людина багатюща: он які фелюки! І де він стільки міді назбирав? Наче старець.

— От біда! — зітхнув старий. — А перед паном не він, а ми вийдемо винні.

— Це вже як водиться. Яке б лихо не скоїлося — хлоп завжди, винний.

Замовкли валкові. Кожен уявив собі рідну Брацлавщину, хутір пана Горленка, який повільно, але твердо обертав їх на холопів. По кілька разів на рік одривав він їх від дому, від ланів та родин і гнав «у підводи» або до Ак-Кермена, або до Гданська, або до Ярослава з відгодованими за зиму