Орхан Памук - Біла фортеця

Стамбул XVII століття, за часів правління Мехмеда IV. Турки щойно розгромили венеціанців, й у полон потрапляє італієць, котрий як дві краплі води схожий на свого майбутнього господаря — спраглого до здобутків європейської науки турка… Складні стосунки двійників — хазяїна і раба, мусульманина і гяура — це блискуча алегорія протистояння Сходу і Заходу.

Орхан Памук

Біла фортеця

Що іще, крім розпалювання любові, може означати цікавість, пробуджена незнайомцем, котрий несподівано втручається в наше життя, і ми усвідомлюємо, що без нього наше існування не має жодного сенсу?

Марсель Пруст

* * *

Хорошій людині та любій сестрі

Нільгюн Дарвиноглу (1961–1980) -

присвячує автор

Вступне слово

Цей рукопис я знайшов у 1982 році, у тому «архіві» непотребу Габзейського губернаторства, де кожного літа протягом тижня вже мав за звичку копирсатися в його начинні. Знайшов рукописа на дні запорошеної скрині, ущерть забитої наказами, діловими паперами, реєстраціями купчих, судовими актами, офіційними документами. Він відразу привернув мою увагу, адже яскраво виблискував серед документів згаслої держави, переплетений блакитним папером із витонченим орнаментом ебру,[1] а тому нагадував чарівну казку; мене здивувала дивовижна каліграфічність почерку. Здається, рукою іноземця на першій сторінці рукопису, ніби щоб заінтригувати мене ще більше, було написано: «Пасинок ткача ковдр». Іншої назви не було. Не гаючи часу, з великим задоволенням я, читаючи, гортав сторінки, на марґінесі яких, ніби рукою дитини, було намальовано людей з дрібними головами в одязі, обшитому тисячами ґудзиків. Я полінувався переписати цей дивовижний, без зайвих перебільшень, рукопис і за хвилину вже пхав його до сумки. Так, я поцупив рукопис із цього смітника, який навіть наймолодший губернатор не наважиться пойменувати архівом, я скористався довірою прибиральниці, а вона, звісно, і в думці не сподівалася від мене такого підступу.

Спочатку я не міг збагнути, що мені робити, окрім як перечитувати твір знову й знову. Я сумнівався у цій історії, відтак більше цікавився наративністю рукопису, аніж його науковою, культурною, антропологічною чи, знову ж таки, його історичною цінністю. Особливо мене цікавила саме постать автора. Оскільки я з друзями був змушений залишити університет, то повернувся до дідової професії енциклопедиста. Виникла думка розмістити статтю про автора рукопису в «Енциклопедії відомих», за історичну частину якої я відповідав.

Свій вільний від енциклопедії та всіляких забав час я віддав цій справі. Деякі з описаних у творі подій не відповідали реальності, це я зрозумів, звернувшись до основних джерел, які зображали історичне тло того періоду. Наприклад, за п'ять років перебування Кьопрюлю[2] на посаді головного візира у Стамбулі справді була велика пожежа, це відображено в документах, а ось про епідемію чуми, яка так швидко розповзлася містом (і це описано в книзі й заслуговувало, здавалося б, на увагу) в них не було й слова. Імена деяких візирів цього періоду використано не точно, ба переплутано з іншими; годі казати, змінено! Імена головних астрологів не збігалися з указаними в документах двору, та я не звертав на це уваги, вбачаючи в цьому особливість художнього задуму автора. З другого боку, зображені в творі події відповідали історичній дійсності, про це свідчили навіть деталі: наприклад, убивство головного астролога Хусейна-ефенді, що сталося під час полювання Мехмеда IV[3] на русаків у садах Мірахорського маєтку, описане так, як це бачимо в хроніках Наїми.[4] Я зрозумів, що автор рукопису був не тільки великим шанувальником книг, а й неабияким мрійником. Отож, пишучи твір, послуговувався різноманітними матеріалами, переглянув чимало літератури і, звісно, дещо використав у своїй праці. А може, він читав лише хроніки Евлії Челебі,[5] до речі, він стверджував, що був особисто з ним знайомий. Я з усіх сил намагався натрапити на слід автора, та всі мої розвідки по стамбульських бібліотеках були марними. Серед книг і рукописів, поданих Мехмеду IV у період з 1652-го до 1680 року, я не знайшов його ні в бібліотеці Палацу Топкапи, ні в інших бібліотеках, куди, як мені здавалось, рукопис міг би потрапити. Єдине, що я надибав там, — це твори, переписані «писарем-шульгою», про якого йшлося у моїй книзі.

Деякий час намагався прослідкувати долю названого рукопису, та втомився й від цього. Шквал моїх листів до італійських університетів приносив лише невтішні відповіді. Якось я навіть подався на цвинтарі Гебзе, Дженнетхісара, Ускюдара, щоб віднайти ім'я людини, котра написала книгу, не наважившися вказати своє ім'я, але й ці пошуки були марними. Я поставив крапку на своїх розслідуваннях та написав статтю для енциклопедії, виходячи лише з самого рукопису. Як і очікував, статтю не взяли до друку, і не тому, що її науковість була сумнівною, а тому, що людина, про яку я писав, була недостатньо відомою.

Може, саме тому моя пристрасть до цього твору невпинно зростала. Я навіть думав кинути роботу, однак любив її, своїх колег. І кожному, хто траплявся мені на шляху, я з неймовірним захопленням розповідав про рукопис, ніби я його не знайшов, а сам написав. Щоб привернути до твору увагу, я торочив про його надзвичайну символічність, актуальність для сьогодення, я стверджував, що, лише прочитавши рукопис, зміг по-справжньому зрозуміти нашу дійсність. На мої слова зреагувала молодь, яку переважно цікавлять проблеми політики, насилля, демократії, взаємин Схід-Захід, та й вона з часом, як і найближчі мої друзі, стала байдужою. Один мій товариш, професор, після довгих умовлянь теж переглянув твір і, повертаючи, сказав, що подібних рукописів існує тисячі, вони зберігаються у переповнених скринях, запустілих дерев'яних будинках Стамбула. І якщо мешканці тих будинків не шанують їх як Священний Коран, місце якому відведено високо під стелею, то їх сторінки стають як знахідка для розпалення печі.

Перечитуючи рукопис знову і знову, я, мов та дівчина в окулярах, яка має відвагу не випускати з руки цигарку, наважився видати рукопис друком. Читач помітить, що, адаптуючи твір до сучасної турецької мови, я геть забув про стиль. Прочитавши декілька рядків рукопису, я йшов до іншого столу, в іншій кімнаті, де лежали мої папери, і переказував прочитане, як пам'ятав, звертаючи увагу лише на мову. Назвав твір не я, а видавництво, яке згодилося друкувати цей рукопис. Епіграф, певен, буде викликати питання. Мені здається, що найбільшою хворобою сьогодення є спроба відшукати зв'язок між усім. Я теж в обіймах цієї хвороби, тому й друкую твір.

Фарук Дарвиноглу

Розділ 1

Ми пливли з Венеції до Неаполя, коли турецькі галери заступили нам шлях. Наших було три кораблі, а їхнім галерам, які виступали з туману, не видно було й краю. На кораблі раптом спалахнув неспокій, його охопив страх. Серед веслярів, які переважно були турками та магрибцями, чулися веселі свисти, а у нас душа у п'яти втекла. Наше судно, як і два