Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

А Богдан скорботно всміхнувся:

— Лаштуйте, лаштуйте! Грайтеся, як діти! Шаблями треба з ними говорити — он як! А коли прийде слушний час, не буду я сотник Балика, коли моя перша куля не влучить у Стефана Потоцького.

— Ти заспокойся, братику, — обізвався Созон. — А ви, пане гетьмане, сідайте, поговоримо про діло.

Сагайдачний сів край столу і, сьорбаючи мед, слухав Созона, що нанизував слово за словом рівно й упевнено, наче перлини на довгу-довгу нитку.

— Братство нам конче потрібне, — говорив він, — бо є в нас два лиха: фільварки й старостинські побори. Через ці кляті фільварки ми сидимо без покупців, а цехові — без роботи. А староста до закону й не зазирає, а дивиться тільки собі в кишеню, скільки йому грошей треба. Платимо ми йому і коляду, і верховщину, і мито, і податок від краму, і утримання воєводі, що дорівнює всім іншим податкам разом. Але мало їм податків: вимагають від різників — м'яса, від мірошників — борошна, від шинкарів — горілки. Хто чим гендлює — давай старості. Та добре було б йому самому з родиною. Давай ще на дрібантів [178], на челядників, на весь уряд. І те ще можна було б стерпіти, — так він, гадина, віддає податки в посесію. А посесор разом сплачує старості належну суму, а потім стягує з міщанства вдвоє… До всього вмішується замок, навіть одружитися не можна без його втручання.

— Як то? — не зрозумів Сагайдачний.

— А так: заборонено шлюб брати, поки не принесеш попові папірця про сплату шлюбної куниці.

— Оце здорово! — зареготав Сагайдачний. — Та ви б краще в магістраті записувалися.

— Та ми так і робимо. Магістрат і за попа править, і розлуку дає, аби уникнути старостинського здирства. Але він, собака, потім переглядає наші книги й вимагає плати. А коли хтось помре, так обертає спадщину на свою користь при живих спадкоємцях. І до суду нашого втручається, щоб загарбати судові оплати. А спробуй не дати — заарештує та й кине до льоху. Так і згноїть людину живцем.

— А найгірше, — заговорив він по хвилі, - це панство та фільварки. Кажуть, ніби ганебно шляхтичеві крамарювати. Чому ж їм дозволяється возити збіжжя, і мед, і шкіри, і поташ, і худобу, і живність до Гданська? Зароблять вони там добре і понакуповують цілі валки кармазинів, саєтів та єдвабів, зброї і взуття — та й везуть до Києва або до себе на фільварок. Так він, бісів пан, і сотої частки не зносить того, що купив. І продає якнайдорожче. І спробує митниця затримати його валку, вимагаючи мита, так будь-який шмаркач-підпанок, що супроводить валку, прийме присягу, що воно все потрібне панові на власний ужиток, — і валку вмить звільняють від мита. Їдь, куди хочеш. А спробуй вивести їх на чисте — наїде, заб'є, як Богданову жінку — упокой, господи, душу її, - перехрестився Созон. — Нема з чого жити. Жебраками нас роблять, кляті.

Запанувала тиша. Кожен занурився в свої думки, ковтаючи пінявe питво. Сагайдачний мовчки оглядав Баличину хату, але від неї не віяло ані злиднями, ані руїною.

Чисто вибілений будинок із низько насунутим на вікна крутим дахом і горішніми світлицями зовні здавався простішим і біднішим, ніж зсередини. Вікна й двері його були облямовані різьбленим, полірованим деревом зеленого, блакитного та цинамонового кольору. Великі груби з барвистих кахлів добре нагрівали взимку низенькі кімнати з різьбленою стелею. Перські та українські килими вкривали стіни. Розкішна зброя блищала поверх килимів. Скрині з намальованими павичами й виноградними гронами стояли вздовж стін всуміш із тапчанами й різьбленими дзигликами, а нога потопала у ведмежих та вовчих шкурах.

На полицях блищав срібний посуд, кришталеві келихи, оздоблені золотом та сріблом, блюда венеціанської, швабської та чеської роботи всуміш із східною філігранню.

Все відгонило тут добробутом, добротністю й важкуватою старовиною, без вибагливих витівок польських магнатів, але не бідніше, як у них.

— І все ж без братства нам не обійтися, — урвав мовчанку Сагайдачний. — Але що ж робити, коли цехові не погоджуються? Адже ж братство завжди походить від цехів.

Созон усміхнувся і поклав руку на рукав Сагайдачного.

— Нам не треба поспішати. На всяку справу свій час. Треба повести діло так, щоб вони самі взялися лаштувати братство, а ми тоді ще й повагаємось, чи варт вступати до нього, чи ні.

Сагайдачний здивовано зиркнув на бурмистра.

— Але ж тоді перевага буде на їх боці? Я, навпаки, гадав, що в братстві мусять панувати пани радці та шляхта, бо яка в нас — щиро кажучи — мета? Нам треба домогтися шляхетських прав, тобто права володіти землею та хлопами, права безмитно торгувати й брати участь у державних справах, доходячи до найвищих гідностей республіки.

— Амінь, — побожно схилив голову Балика. — Тому я й кажу: почекаємо, бо за три тижні пречистенський ярмарок, а потім михайлівські рочки. Знов залишаться наші майстри без замовлень, бо знов нічого не купуватиме панство. Завиють наші цехові. Тоді візьмемо їх голіруч. Та й наш брат крамар піде на поступки, бо й у нього чимало краму залишиться на полицях, хоч ми давно вже мріємо про братство. Але як прикрутить нас доля та як ударить по кишенях, то й лінощі забудемо.

Хитрий був Созон Балика. Добре знав він людську вдачу — і зрозумів Сагайдачний, що кращого спільника йому й не знайти.

— Так. Тоді й перевага буде на нашому боці, - задоволено всміхнувшись, зауважив він. — Бо вони будуть певні, що жменька радців розтане в гурті майстрів, як я вже їм тлумачив на сходці шевського цеху. Але коли я впишуся до братства з усією військовою старшиною, то вийде зовсім навпаки. Отже, жменя радців розтане в масі майстрів, алей маса майстрів потоне в старшинському морі. Розумієте?

Тепер захопився й Созон.

— Оце добре! Оце справді штука! — палко вигукував він, забувши свою витриманість і поважність. — Тобто тхір — курку, а курчин хазяїн — тхора.

— І буде тобі і курка, і тхорова шкурка, — весело підхопив Сагайдачний. — Отже, згода?

— Згода! 3года! Руку, пане гетьманове! І хай живе наше ще не народжене братство!

В цю мить увійшла Созонова дружина, постукуючи новими чобітками; вклонилася, брязкаючи намистом та дукачами, і запросила гостей до столу.

За нею вбігли Петрик і Юрасик і ніяково завмерли на порозі, помітивши гостя.

— А йдіть-но сюди, хлоп'ята, — покликав батько. — Ви все питали, який то гетьман Сагайдачний. Подивіться на цього пана.